Глава 4

Ледве відновлюю дихання, і нарешті опиняюсь у машині.. Серце б'ється так, як давно не билося...Але рум'янець поволі зникає... Вдячно посміхаюсь блакитноокому, після того, як він сідає за своє кермо... Але в один момент, згадую те, що ріже мене прямо з середини... Те, що проколює ножем з кожним разом все глибше, і глибше.. Нестерпна біль охоплює кожну частинку тіла, а перед очима з'являється знайома, жахлива картина: його сірі очі та спалахи фар.. Дивне, страшне відчуття, ніби моєю шкірою пробіглась зрайка мурах... Це просто нестерпно... Що ж він тут робить?? Чому я знову його зустріла? Чому він зустрічається із Нелею? Чому все це взагалі відбувається прямо зараз??? Чому так боляче??? Чому?? Подумки задаю собі всі ці питання, не знайшовши жодної відповіді... Мій настрій різко змінюється, і це звичайно помічає блакитноокий...
- З тобою все добре?? 
- Емм...не знаю...Все прекрасно, просто прекрасно..- відповідаю я, намагаючись видавити із себе хоч маленьку посмішку..
- Впевнена?  - недовірливо запитує той...
- Угу.. Дякую, тобі)) за все..
- Радий тобі допомогти) Я доречі Макс)- промовив мій новий знайомий..
- А я..
- Рита:) Знаю! - одразу ж перебивши мене, відповів хлопець..
Я просто посміхнулась, хоча насправді хотіла ще багато про що поговорити та дізнатися... Чому він все це робить? Чому допомагає? Поводить себе так добре і мило із звичайною інвалідкою? Чому? Але поки я просто мовчала... Я й досі не могла повірити в те, що бачила кілька секунд тому... Я не могла знову побачити його... Це так нестерпно.. Якби могла, задушила власними руками.. Тільки от Нелю шкода, дуже шкода... Вона зв'язалась не з тим... І я не хочу вірити в те, що він змінився! Це не можливо! Такі, як він не змінюються! 
- Чому мовчиш? Я тобі набрид? - крізь свої думки, чую голос Макса..
- Ні, звичайно ні..Просто..задумалась..- чомусь випрадовуючись відповідаю я..
- Про що саме? Якщо не секрет:)
- Не важливо! - вдивляючись у вікно, стримуючи непрохані сльози, промовляю я...
На щастя, Макс не сказав нічого... Сподіваюсь це на краще... Чим менше нас буде щось поєднувати, тим легше буде для мене... Адже мені дуже просто прив'язатись до людини, хорошої людини.. Тому не варто... 
Буквально через кілька хвилин ми приїжджаємо до мого будинку... Хлопець відкриває двері свого автомобіля, як завжди акуратно бере мене на руки, від чого я відчуваю себе неабияк ніяково, і тоді знову саджає на той клятий візок...
- Дякую)) - посміхаючись промовляю я
- Я довезу тебе додому) - сказав блакитноокий, замість того, щоб сісти назад у свою машину і поїхати звідси... 
- Та не..
- Відмови не приймаються! - наполегливо заявив той, зрушивши мене із візком у бік будинку... Напевно у середині душі посмішка грає аж до вух, але я всеодно її приховую.. 
І ось нарешті я опиняюсь вдома... Мама звісно радо зустрічає мене, а побачивши поруч зі мною Макса дивно і досить підозріло посміхається... І що вони вже задумали?? Що означає цей погляд? 
- Оо, Риточко, чому не повідомила мене? Я б приїхала за тобою:) - щиро промовляє вона...
- Мені Максим допоміг...- ховаючи посмішку, спокійно відповідаю я...
- Чудово! Отже, ви Максим?? Дуже вам вдячна за допомогу моїй доньці:) - привернувши увагу блондинчика сказала моя мама... Ух, вона у своєму репертуарі....
- Я радий їй допомогти! Але мені вже час!! - ввічливо відповів мій опонент..
- О ні, не час:) Я нікуди вас не відпущу поки ви з нами не повечеряєте... І відмови я не приймаю... 
- Гаразд) Дякую! - посміхнувшись промовив хлопець, і разом зі мною попрямував на кухню... Я так і знала, так і знала, що цей хитрий погляд моєї мами не приведе до нічого хорошого... Звичайно, якби я погано її знала, то б і справді подумала, що це звичайна ввічливість, але на жаль, чи на щастя, я занадто добре знаю свою маму....
- Сідайте, сідайте Максиме:) Пригощайтеся!! - розкладаючи страви на стіл, каже мама...
- Ммм, аромат неймовірний...- помічаю, як очі хлопця збільшилися.. Йому явно сподобалась така велика кількість страв, отже - голодний:) 
Проходить деякий час, їжа на столі закінчуються, як і теми для розмов, які як не дивно, з'являлись дуже часто... Особливо жарти блакитноокого - вони нескінченні, і справді дуже, дуже смішні... Мене вже навіть щоки болять так широко посміхатись...
- Дякую за вечерю, все було дуууже смачно:) І за компанію також:) - промовив Макс, на останньому слові з посмішкою подивившись на мене... Я відповіла йому тим самим))
- Це вам дякую Максиме:) - щиро відповіла моя мама і додала - Риточко, ти зможеш провести гостя??
- Авжеж! - погоджуюсь! Адже навіть попри цей візок я можу хоч трохи пересуватись...але не так, як би цього хотіла...
Під'їжджаємо до дверей, хлопець одягає свою куртку, а я тим часом говорю:
- Справді Макс, дякую тобі:) Сьогодні був чудовий вечір, давно я так не сміялась)) 
- І тобі дякую:) І ще одне - в тебе неймовірна посмішка:) - сказав наостанок блакитноокий зникнувши за дверима мого дому та залишивши дивні і до болю приємні відчуття...
 ***
Гадаючи, що цей вечір закінчився на такій позитивній ноті, я як і завжди читала свою улюблену книгу, аж раптом на мій телефон прийшло повідомлення від незнайомого номера:
"До останнього не вірив, що ти жива"