Глава 3

Ні. Я не вірю. Це не може бути він.. Це не можливо. НЕ МОЖЛИВО! Та щойно він підходить ближче, я усвідомлюю один єдиний факт - це і справді він.. От чорт, мені погано, дуже, дуже погано... Ті самі..сірі очі, темне волосся, міцна статура, до болі знайоме і водночас огидне обличчя, яке я ніколи не хотіла бачити, а тим більше тепер... Так, це той, той самий "знайомий", через якого я втратила решту свого життя, втратила себе... Той, чиє ім'я я не вимовлю навіть під дулом пістолета. Той, кого я зненавиділа одразу ж після тієї аварії... Той, що саме зараз стоїть переді мною, скоріше за все, також не чекаючи такої теплої зустрічі... Щойно наші погляди зустрілися, його посмішка зникла, а очі потемніли.. Що? Невже побачив привида? Чи можливо вважав мене мертвою?? 
Він підходить до Нелі, цілуючи прямо у губи, навмисно уникаючи зорового контакту... В моєму серці щось різко закололо... Невже, ВІН її хлопець?? Вони разом?? Хмм, хоча чомусь я не сильно здивована... Легко ж було знайти мені заміну...
- Кирил, знайомся, це Рита - моя нова подруга... Рито, а це Кирил - мій хлопець:) - з посмішкою промовила Неля, на секунду вивівши мене із трансу.. 
- Радий знайомству) - ніби і справді вперше побачивши, відповів цей "хлопець", нахабно простягнувши руку для більшого знайомства... Він знущається?? Ух, Рито, спокійно! Вдих. Видих. 
Ігноруючи його руку, з посмішкою повертаюсь до подруги...
- Ви така гарна пара..- вимовляю це, ледве не вмираючи від огиди та десь глибокого душевного болю... Як же ж це нестерпно.. Я явно не була готова до такого повороту подій, не була готова до НЬОГО...
- Дякуємо)) - ніяковіючи відповіла та, а потім додала - А ось і наше замовлення:) 
На секундочку повертаюсь і бачу блондинчика... Не думала, що буду рада його бачити... Це набагато краще, ніж дивитись на того..покидька... 
- Ваші замовлення, прекрасні леді..- кладучи страви на стіл, промовив офіціант, не забуваючи про свою яскраву посмішку... 
У відповідь - вдячно посміхаюсь, натомість він мило підморгує і глянувши на нашого нового співбесідника, спитав:
- Вам чогось принести?? 
- Води! - трохи грубувато відповів той... Офіціант кивнув, і ще раз поглянувши на мене попрямував до інших столиків..
- Ой, Риточко, щось мені підказує, що ти точно сподобалась цьому офіціанту:) - знову піднявши трохи ніякову для мене тему, промовила Неля.. 
Я відмахнулась із посмішкою, в той час помітивши, як очі її "хлопця" знову потемніли.. Та чорт його забирай, що не так?? Скільки мені ще все це терпіти?? Можна поїхати додому?? І просто поплакати??
- Нель, ти тільки не ображайся, але мені вже час... Не буду вам обом заважати..- кажу я, допиваючи свій яблучний сік.. 
- Ооуу, шкода.. Але ми ще обов'язково десь посидимо разом:) Чекай, зараз покличу офіціанта, щоб той допоміг тобі сісти на візок...- трохи з хвилюванням, відповіла моя, сподіваюсь що подруга))
Я кивнула.. На жаль без чієїсь допомоги, я не можу зробити майже нічого.. 
- Не треба нікого кликати.. Я можу допомогти! - озвався огидний голос нашого співбесідника... Який ніби з жалістю дивився на мій клятий візок.. Ой, ні, не треба мені цих подачок, особливо він нього! І цієї фальшивої жалості, теж не треба! Хай подавиться своєю ввічливістю!!! 
- Ні..- відповідаю я, помічаючи, як до нашого столика наближається блондинчик... Вже вдруге за день, я так рада, що він тут:)
- Вам допомогти, зеленоока красуне?? - здається, щиро запитує той...
- Авжеж! - замість мене відповідає Неля і додає - І якщо ваша ласка, викличте для неї таксі:) 
Не встигаю навіть відмовитись, як вже опиняюсь у своєму візку та чую голос блондина:
- Не хвилюйтесь, я подбаю про неї:) 
- Не сумніваюся у цьому:) - граючи очима сказала дівчина і посміхнувшись у мою сторону додала - До завтра Риточко:) 
- До завтра) - кидаю і я.. досі відходячи від шоку... Оце так! Не очікувала такого.. 
- Бувай! - чую і огидний голос, але вперто ігнорую... 
Блакитноокий везе мене до дверей, і в той момент, я нарешті наважуюсь сказати хоч щось:
- Дякую за допомогу, але далі я сама..
- Я пообіцяв вашій подрузі, що подбаю про вас, і відвезу додому... Адресу ще пам'ятаю:) - з хитрою посмішкою відповідає той..
- Але..
- Ніяких але! - промовляє блакитноокий, відкриваючи двері, наскільки я розумію, свого автомобіля.. Обережно бере мене на руки, в секунду цієї миті я встигаю відчути приємний аромат його парфумів....і доволі важке дихання.. Невже я настільки важка?? Та тільки но, коли наші погляди зустрічаються хочеться провалитися крізь землю, адже мої щоки стають неприродно червоними... І це мене бентежить не на жарт! 

Як вам такий розвиток подій? Якщо історія зацікавила, з вас - зірочка, а з мене - продовження 🥰✨