Глава 2

На жаль моя посмішка зникла, як і те таксі... А щойно я опинилась у "центрі" уваги, то вираз мого обличчя нагадував переляканого зайця... Хоча, якого там зайця, пташки, яка застрягла назавжди у клітці... Звичайно не привертати до себе увагу, було вкрай важко..Кожен, хоч краєм ока, можливо навіть не хотівши, мав поглянути на мене, і це жалюгідне видовище... Як можна не помітити цей клятий візок? Нуу, хіба якщо осліпнути..
Погляди не відомих мені очей спопеляли все більше, і більше..Нагадуючи, наскільки жалюгідно я виглядаю у цьому візку..
"Мені її так шкода", "Бідолашна", "Навіщо вона сюди приїхала?" "Як вона збирається вчитись?" "Хоче, щоб її пожаліти?" "Це так низько" Ось, ось що я читала в цих поглядах... Не потрібно бути екстрасенсом, щоб зрозуміти, що про мене думають всі ці люди...Комусь мене шкода, а хтось взагалі дивитися на мене так, ніби я найогидніша дівчина на цій планеті... І це нестерпно боляче... Я вже не знаю, чи зможу це терпіти навіть заради мами? Чи зможу витерпіти ці муки? Відповідь очевидна.. НІ.. Я цього не зможу.. Я хочу додому, повернутись до свого ліжка і забути про всі проблеми хоч одну секунду..
Але ні, навіть про це встигаю подумати, тільки на хвильку... Адже мама завозить мене до аудиторії, знайомить з викладачем, а потім попрощавшись залишає мене саму.. Їду на вільне місце, де не має одного стільця (він же ж мені не потрібен).. Про мене подбали завчасно... Це так...очікувано:( Буквально через деякий час, до аудиторії забігають і решту студентів, наскільки я розумію, моїх нових одногрупників... Майже одразу ж до мене підходить дуже симпатична дівчинка, із чудернацьким кольором волосся... Передні пасма були білосніжними, а решта довгих локонів темно-синіми... Виглядало просто неймовірно... З посмішкою вона запитала чи можна сісти біля мене, ну звичайно я відповіла згодою..
Під час першої лекції, ми з нею добряче розговорилися... Неля, так звали цю синьо-волосу, виявилась дуже цікавою співрозмовницею... А найприємніше те, що вона зовсім не звертала уваги на мій візок, ніби її це аж ніяк не хвилювало... Навіть коли я трохи зачепила тему з аварією, вона промовила:
- В кожного бувають різні ситуації, але це не причина цуратись свого життя, та й взагалі насміхатись, чи вважати це дивним... І доречі, ти дуже мила і гарна, цей візок взагалі не заважає... Повір мені:)  
- Дякую)) - відповідаю я, трохи ніяковіючи від її приємних слів.. Сподіваюсь, що вона говорить це щиро... 
Через деякий час, наша перша лекція закінчується, і повинна визнати, вона була досить цікавою... Неля встає і тільки одним поглядом, пропонує йти з нею... Чудово, а то я вже боялася, що залишусь тут зовсім сама...
- Пропоную піти у кафе і відсвяткувати наш перший день в університеті, ну і наше знайомство)) - промовляє дівчина, щойно ми опиняємось у коридорі...
- Ооуу, цікава пропозиція)) А що, пар сьогодні більше не буде?? - питаю, адже поки що взагалі не розбираюсь в студентському житті...
- Хей, ти де літала на першій лекції?? Викладач ж казав, що сьогодні всього на всього буде одна пара, решту дня на адаптацію та знайомства)) - відповідає та, приводячи мене з небес на землю... Невже я і справді це прослухала?? Хоча, не дивно.. Я люблю політати у своїх хмарах, сповнених мрій та ілюзій про те, що я можу ходити:( 
- Упс, напевно і справді прослухала:)- відверто кажу я..
В той час помічаю, як телефон моєї опонентки світиться від отриманого повідомлення... І вона починає посміхатись... Можливо, хлопець пише? 
- Еммм... Це мій хлопець:) - відповідає вона, на мої ж думки...і додає - Він пропонує разом сходити у кафе..Що скажеш?? 
Якщо чесно я не мала жодного бажання знайомитись ще з кимось окрім неї.. Та й взагалі знайомство з протилежною статтю мене явно напрягає... Ну якщо не враховувати блондинчика, та й фактично, то не було справжнє знайомство...
- Ну не знаю, я точно буду третьою лишньою..- намагаюсь ввічливо відмовитись від цієї затії, поки не стало пізно...
Проте Нелю це зовсім не зупиняє:
- Ходімо, все нормально)) Він хороший)) 
- Ну гаразд...- на секунду повірила її словами, та й погодилась... Хоча щось мені моє серце підказує, що це зовсім не добре закінчиться... (І я не помилилась) 
***
Кафе.. Яке же ж давно я тут не була.. Атмосфера чудова, але от себе я почуваю зовсім не комфортно... Всі дивляться на мене так..ніби я якесь дивне створіння.. Хоча, що тут дивного? Я ж у інвалідному візку:( 
- Нель, може я краще піду? Всі так дивляться на мене..- промовляю я, відчуваючи тривогу..
- Хей, не звертай уваги.. Ти неймовірна, запам'ятай це раз і назавжди..- підбадьорливо сказала дівчина..
Я посміхнулась, але хвилювання нікуди не зникло..Таке дивне відчуття ніби має щось статися... Але що?? 
Ми вже сиділи за своїм столиком.. Неля покликала офіціанта, і щойно я його побачила, то ледве не захлинулася водою... Блондинчик?? Що він тут робить? Невже працює?? Таксист?? Тепер офіціант? Цей хлопець дивує мене з кожним разом все більше і більше... Чого ще мені чекати від нього?? Проте, це точно не те, що має статися, адже хвилювання нікуди не зникло...
Здається, блакитноокий теж не очікував такої зустрічі, але його погляд...був..був..дещо дивним... Хоча.. можливо я просто вигадую.. Так і є, це все мої ілюзії... 
- То ж, що замовите красуні??- запитав він, в останній момент подивившись на мене... І я зніяковіла, відвертаючи погляд... Ой, це погано, дуже, дуже погано...
- Мені одне тістечко і каву..- відповіла моя супутниця...
- Угу) Записав..- кивнувши головою сказав офіціант, а тоді поглянувши на мене додав - А ви зеленоока, чого бажаєте?? 
- Емм..- я що всі слова забула?? - Яблучний сік, і також одне тістечко:) - нарешті щось придумавши промовила я, та все ж відвернула погляд, проте боковим зором помітила як блондинчик посміхаючись покинув наш столик...
- Ого..- схвально гукнула Неля..- Ви що знайомі??
- Ні..З чого ти взяла?? - здивовано даю питання на питання... Гадаю, що їй ще краще нічого не знати... Проте, нічого ж і не має.. Правда?? 
- Нуууу, він так на тебе дивився... А ця "зеленоока"... Тому я і подумала, може ви знаєте один одного??? 
- Та ні...  Вперше його бачу...Доречі, твій хлопець де?? Передумав приходити?? - запитую про перше, що прийшло на думку, щоб хоч якось відволіктись від теми..
- Аа, ось і він..- яскраво посміхаючись відповіла Неля, повернувши свій погляд заду мене.. За звичкою, повернулась і я, заклякнувши в ту ж хвилину... Це ж не може бути він??