Глава 1

- Ні! Ні! І ще раз ні! Я ніколи цього не зроблю! - майже прокрикую, поволі, наскільки це можливо, швидко пересуваючись до своєї кімнати...
- Але доню..- благаючи, зупиняє мене мама...
- Ні..- одразу ж відповідаю..
- Риточко, тобі ж навчатись треба! В університет.. чи коледж для початку! - знову грає вона свою пісню.. Ну чому ніхто мене не розуміє? Чому всі, всі проти мене? 
- Як? Як ви це собі уявляєте? Мене, університет і цей клятий візок, до якого я прикута ланцюгом?? 
- Донечко...благаю, вислухай:( Мільйони людей стикаються із схожими ситуаціями, але всеодно продовжують жити, радіти.. Навчаються, працюють... Трохи важко, але все ж живуть... І ти зможеш, я буду поруч, підтримаю... Ти в мене розумна, школу із золотою медаллю закінчила... В чому ж проблема? 
- Мам....тепер я благаю вас, залиште мене в спокої... Я проблема, єдина суцільна проблема... Цей візок - проблема... Усе моє життя - проблема.. Якщо я вам заважаю, то просто віддайте мене у будинок для інвалідів..- промовляю це тихо, спокійно, з гіркими сльозами на очах і болем всередині.. Хоча навіть не розумію того, що завдала болю і мамі.. З її очей покотились сльози, вона присіла поруч зі мною, взяла мою руку із словами:
- Ніколи так не кажи... Маргаритко, ти моє все, моє життя, моя донька, моя єдина дитина, яку я дуже сильно люблю і ціную... Хай там, що я ніколи не покину тебе... Я просто хочу, щоб ти продовжувала жити..Ну хоча б зарадити мене? Спробуєш? 
Закриваю очі, ще раз прокручую у голові мамині слова, пускаю скупу сльозу, міцніше стискаючи мамину руку відповідаю:
- Спробую..
На що одразу ж отримую щирі, теплі обійми.. А що мені лишається? Можливо мама має рацію, потрібно рухатись далі, але чи зможу я це? Навіть уявити важко...
***
Нарешті...на щастя чи на жаль цей день настав... День моїх перших кроків, перших звершень чи можливо перших падінь.. Роблю легкий макіяж, тим часом, як мама чарує над моїм волоссям... І ось, я готова.. Дивлюсь на своє відображення у дзеркалі, легко посміхаючись від маминих слів:
- Ти в мене справжня красуня)) 
Але потім на душу стає так гірко, як ніколи раніше... Я ж не ходжу... Не зможу власними ногами ступити до університету... Взагалі нічого не зможу зробити з власними ногами... І це так..боляче...Боляче, до самої неможливості... Але я тримаюсь, важко, тримаюсь заради своєї мами, тільки заради неї..
- Таксі вже чекає на нас)) - озвучує новину вона, і разом зі мною їде до дверей...
Вдихаю свіже повітря і бачу, як з автомобіля виходить зовсім не старий дідуган, ааа... молодий, і навіть не побоюсь цього слова, до біса красивий юнак... Блондин з голубими очима ступає в мою сторону...посміхаючись? Не дивлячись із жалем чи огидою? Ну звичайно, мама перш за все повідомила таксиста, що на його сидіннях сидітиме інвалід, і якби він подивився на мене, якось не так, вона б видряпала йому очі... Ось тепер, це все пояснює... Шкода... а я вже обнадіялась, що не всі люди на землі такі... покидьки... Ну нічого, я вже звикла.. Хах, кумедно, що я взагалі про це подумала...
- Дозвольте я допоможу вам сісти в авто...- напевно з вдаваною ввічливістю, нарешті свій голосок прорізає блондинчик..
- Тільки обережно) - відповідає замість мене мама...
Хлопець, справді доволі обережно бере мене на руки, тим часом, як я краєм ока обдивляюсь риси його обличчя... Не знаю, чи я вже давно не бачила вродливих хлопців, чи цей і справді такий гарний? Раптом, блакитноокий привертає свій погляд до мене, від чого я швидко повертаю свою голову у зовсім протилежному напрямку, проте встигаю помітити, як він.. посміхається? Невже я настільки смішна? 
Буквально через кілька хвилин я опиняюсь у таксі, і майже одразу, знову чую доволі милий голос хлопця:
- Вам зручно? 
Піднімаю голову, трохи зніяковіло дивлюсь на нього, і нарешті відповідаю сама:
- Так, дякую)) 
Юнак посміхається, закриває двері з мого боку, а сам сідає за своє кермо..
- Ритонько, а де твоя сумка? - ніби перелякано, звертаючись до мене запитує мама - Невже забула??? 
- Вибачте, юначе, не могли б ви зачекати, ще 10 хвилин...- тепер вже звертаючись до таксиста каже вона, і не дочекавшись відповіді біжить до будинку, залишаючи мене саму із блондином... Це капець... 
Не зрозумілим чином ми перетинаємось поглядами у дзеркалі заднього виду, він посміхається, а я знову соромлячись повертаюсь в іншу сторону... Ну чому я так ніяковію? На що я сподіваюся? На те, що можу комусь подобатись? Про це огидно навіть думати... Нікому не потрібна дівчина - інвалід... А тим більше для того, щоб закохатись... Від думок про реальність, мій настрій різко падає... Вираз мого обличчя явно не відповідає чудовому макіяжу та зачісці.. 
- Все добре? - так само різко запитує мій опонент, що я не встигаю зрозуміти його питання..
- Ваш настрій...ви засмучені? - знову питає..
- Ні..- тихо відповідаю я, виглядаючи у вікно маму... Ну чому вона так довго? Так важко знайти сумку? Ми ж запізнимося... Одразу ж після моїх думок, на горизонті з'являється моя фея із сумкою в руках. Ну нарешті... 
Вона сідає в таксі, вибачається, і аж тоді ми вирушаємо... Майже всю дорогу я помічала погляди блондина, але вперто намагалась їх ігнорувати, щоб не будувати зайвих ілюзій.. Зараз мені це ні до чого..  
І ось, мій університет... Моє, здавалось би, нове життя... Якщо чесно, хвилююсь не на жарт.. Таксі зупиняється, блакитноокий разом із моєю мамою виходять перші.. Звичайно ж...Як би я хотіла зробити так само... Відчинити ці кляті двері, і самостійно, власними ногами ступити на асфальт... Але..на жаль це не можливо... Хлопець знову бере мене на руки, і так само обережно кладе до клятого візка... Потім сідає назад у своє таксі, дивиться на мою маму і промовляє:
- Гарного дня..
Звичайно мама відповідає тим самим... А потім бере мій візок, і здавалось би вже вирушає, як знову чується голос блондина:
- І вам, красуне, гарного дня)) 
Я повертаю голову, посмішкою реагую на комплімент, поглядом проводжаючи те дивне таксі... На душі стає так не звично, так тепло... 
- От бачиш... Мама завжди має рацію. Ти в мене справжня красуня...Бачила, як на тебе дивився той хлопець?! Ти йому явно сподобалась... - промовляє моя мама везучи мене у сторону унверу... І на мій великий подив я на це ніяк не реагую... Але десь глибоко всередині хочу посміхнутись)