Пролог

Яскраве, осіннє сонце зігріває мою шкіру, прохолодний вітерець розвіює волосся, в той час, як я прогулююсь парком.. Я йду не зупиняючись, крок за кроком, стежина за стежиною..Йду, йду, аж раптом усвідомлюю, що все це звичайний сон, мої ілюзії, мрії, болючі бажання, пориви думок, моє все і водночас моє нічого.. Прокидаюсь вся у сльозах, прикута до ліжка назавжди..  Прикута до своїх заповітних, сповнених болем ілюзій... Ви спитаєте, як? Як це сталося? Чому? Хто в цьому винен? А я.. навіть і не знаю...Я звинувачую всіх і кожного, а в першу чергу себе та свою найбільшу помилку - зустріти його та опинитись в тій клятій машині..
    Одного здавалось би звичайного дня, я та мій...колишній..знайомий збирались на вечірку до друзів...Мені тоді було майже 18..  Нічого не передбачало біди..Хороша компанія, трохи алкоголю, посмішки, жарти, все як на звичайних вечірках...Та тільки одна дурнувата ідея мого знайомого, змінила все моє життя... Не знаю, що тоді ним керувало? Егоїзм? Алкоголь? Молода, запальна кров? Проте фраза з його вуст здавалась для мене божевільною:
- Давайте влаштуємо перегони...- майже прокрикував він, поміж крики його друзів, що жваво підтримували ідею...
- Ти збожеволів?? - взявши його руку, питаю, намагаючись зупинити..
- Квіточко, все буде добре - цілуючи мене в чоло, промовляє той і додає - Буде весело.. 
- Ти п'яний! Тобі не можна за кермо! - не відступаю від свого.. - Благаю! Поїхали додому! 
Та хлопець відмовляється мене слухати, міцно стискає мою руку та веде до своєї машини...
- Відпусти! Я нікуди не поїду! Ти п'яний! Тобі не можна за кермо!! - кричу йому прямо в лице, але навіть мої сльози, не можуть зупинити того, що посилилось у ньому.. Звідки взявся той запал? Та божевільна ідея? Куди дівся спокійний, турботливий хлопець якого я знала? Що за чудовисько стоїть переді мною?
- Ні! Ти поїдеш! Ти завжди псуєш мої розваги! Не даєш спокійно жити! Влаштовуєш проблеми! Ти - моя проблема! - на ходу випалює він, залишаючи у мені нестерпну біль від його разючих слів.. Не даю жити? Я суцільна проблема? Авжеж.. Звичайно, після всього, що ми пережили, я його проблема..  В той момент хотілося втекти, повернутися додому, сховатись за подушку і просто поплакати.. Але ні, видно і цього мені не можна, адже майже одразу я опиняюсь всередині автомобіля, двері якого автоматично зачиняються... Хлопець сідає за кермо, посміхається, знову цілує, ніби кілька секунд тому не сказав нічого поганого.. Відвертаюся, але мовчу.. Він заводить двигун, всього кілька хвилин і ми вирушаємо... Швидкість збільшується з кожним стрімким поворотом, так само як ритми мого серця і не зникаюча тривога у душі...Щось станеться, обов'язково станеться... (Тільки б з ним все було добре..) 
- Зупинись! Мені страшно! - ледве промовляю я, помічаючи, що швидкість авто набирає не бачених меж..
- Я маю перемогти! - ніби не чуючи, прокрикує той... 
- Кирил..Ніі..- тоді востаннє вимовляю його ім'я..
Ще один різкий поворот, світло фар, гучний вибух... Чиїсь крики.. Різкий біль. ТЕМРЯВА..
***
- Стан пацієнтки важкий.. Хребет роздроблений... Потрібно багато часу на реабілітацію... - нізвідки чую голос лікаря, але не прокидаюсь..
- Тобто? Лікарю? Тільки не кажіть, що..? - трепетний голос мами змушує мене по троху розплющити очі..
- Мені шкода..Маргарита не зможе ходити..- шокує своєю відповіддю лікар.. Мама непритомніє, її забирають в іншу палату залишаючи мене на самоті... 
Я не зможу ходити..Я не зможу ходити? Поспіхом торкаюсь рукою своїх ніг..і не відчуваю нічого..Геть нічого..Я не відчуваю своїх ніг.. Не відчуваю ніг? Моє серцебиття прискорюється, дихання сповільнюється, тиск зростає.. Я НЕ ВІДЧУВАЮ НІГ.. Перед очима все пливе, і знову суцільна темрява... 
Нарешті біля мого ліжка сидить заплакана мама, тримає мою руку.. А щойно побачивши мої очі розплющеними, питає:
- Донечко.. чому? Чому ти сіла в ту кляту машину? 
- Де він? - питаю її у відповідь..
- В іншій лікарні.. Обійшовся легкими побоями.. Нічого, я посаджу того ірода! Він заплатить за скоєне! Чуєш Маргариточко? Посаджу! Цей покидьок сидітиме в тюрмі...
- Мам..не треба.. Це нічого не змінить.. Нікому не буде краще, особливо мені.. Нічого не зміниться, я інвалід , і залишусь ним назавжди..- крізь сльози промовляю я, прикриваючи обличчя руками..
- Квіточко моя, не кажи так! Ти ходитимеш, обв'язкого ходитимеш..- заспокоює мене мама, але це не допомагає...
- Благаю..не треба..не втішайте, я все розумію... 
  Мама знову залишає мене саму у палаті, зі своїми думками, своїми найбільшими страхами.. Заплющую очі і бачу одну й ту саму картину: спалахи фар, його обличчя, а згодом усвідомлення того, що я прикута до ліжка, прикута до інвалідного візка назавжди... Прикута до своєї кімнати, до ілюзій, мрій, прикута до всього, але не до життя... 
  Ось з чого почалась, моя сповнена болі історія.. Чи краще сказати чим закінчилась? Хоча краще б я померла одразу, не дізнавшись, що буде потім..