3

  Швидкоплинне тремтіння промайнуло по всьому тілу, змушуючи вкотре задуматися: а що все-таки зі мною трапилося? Адже почувався дивно останнім часом і нікому – навіть собі – не міг зізнатися, які зміни, лунаючи у свідомости, так турбують. Зачинивши вікно та пішовши до кімнати, згадував останні п'ять років життя, і все було в голові, але не образне, а чуттєве. Не уявляв собі, що з кимсь спілкуюсь, уявляв, як почуваюся(відчуваю себе). І тільки це лилося рікою з джерела пам'яті...

Ефемерні, неоформлені думки по волі моменту зіткнулися з пом'ятою картонкою на периферії мого зору: припавши пилом років, адрес лежав на полиці. Взявши його та піднісши, щоб розгледіти, я помітив чудову фразу, що теплом та ніжністю розлилася по всьому тілу. На шматку минулого хтось писав: "Разом із тобою– до останньої мелодії в нашому житті".

Я зрозумів... ні, скоріше усвідомив, що це про ту саму, мою, мелодію! Здавалося, ніби вона поруч, хоча не пам'ятаю ні голосу, ні навіть дихання. Вона, мов примара жіночої енергії, існувала на орбіті життя, доповнюючи мене, як ніхто більше не здатен був це зробити. Її легкість, підтримку я відчував так ясно, що, здавалося, якби бачив, де вона – доторкнувся б.

У суміжних квартирах уже догравали какофонічний тарілково-туалетний вальс, коли я наважився сісти ще раз за інструмент.

"Остання мелодія..." – було відчуття, що я не дограв свою "партію" в житті. Ця незавершеність тисла. Придушувала, якщо не сказати "рубала до коріння" будь-яке бажання жити. Але чи жив я? Не міг осягнути...

Не відкриваючи старих нот, дав собі волю. Не чіплявся за старе, не давав установи щодо написання нового шедевру. Сказав: "Граю як востаннє!". Час неухильно рухався вперед, а я існував в гармонійних лабіринтах буття звуку і водночас був їхнім – цих лабіринтів – творцем. Я крапкою розпочав писати свій останній роман. Я – мелодії початок, та я ж – фінал

...І я в ній розчинятися почав.

Через годину не було ні розуміння часу, ані себе. Не було більше Олександра Івановича – було полотно енергії, соткане з ниток душі кольору звуку(пісні, мелодії...).

***

Гарний ранок був, не схожий на попередні: теплий і лагідний. Саме такий, яким і повинен бути початок весняного дня. Радіючи новій сукні, котру вперше наділа, жінка вийшла з квартири.

Очі, все ще сонні, відмовлялися розгледіти ключі, тому мадам змушена була затриматися на майданчику біля своїх дверей. Почувши тиху ходу, вона обернулася, щоб привітатися із сусідкою, котра жила поверхом вище.

– Ваш син тепер і ночами грає? Не діло це, поліцію викликаю, – вона дала зрозуміти, що продовжувати розмовну не варто, й пішла далі.

Дійсно-таки, розмова була б ні про що, бо жіночка знала: син, перевдягнувшись, пішов спати. А ще знала, що з-за стіни всю ніч лунала та сама мелодія, яку вона чула в дитинстві, майже тридцять років тому. Тоді, в той вечір, тридцятого грудня, у квартирі навпроти довго ходили люди в бахілах, і ще довше було чутно плач чоловіка.

А потім і той зник... Не було більше Олександра Івановича Не було і його сім'ї. Але їхня мелодія – була...