2

 Йшов я по вулиці, а повз мене все пливло: автомобілі, люди, собаки, дерева... Сьогоднішній вечір, здається, відрізнявся тільки привітанням того живчика-хлопчика, однак те щастя недовго тривало. Через мить маман вихопила його руку з повітря й судомно потягнула в кущі і далі – за будівлю. Ех... гарний-от в неї син, а вона його так соромиться. Яка шкода... Було в мене щось таке в житті; скороминуще відчуття охоплювало з цього приводу вже не вперше. Чи то якусь дитину друзів згадую, чи то нащадків родичів... Не знаю. Когось він мені нагадує. Взагалі-то останнім часом біда з пам'яттю: забуваю все і всіх. Навіть себе почав забувати. Іноді сиджу і думаю, як мені жити, якщо деменція припре? А вона – дама вітряна. Багато до кого заходить і на вік уваги не звертає: будь-то сорок, сімдесят чи, наприклад, мої шістдесят п'ять...
  До дому повзти кілометри три: пройти весь проспект до кінця й біля рожево-вигорілої крамниці повернути ліворуч, а там ще километр брести. Ну нічого, я, на жаль, звик. Гроші з цією новомодною інфляцією економити приходиться навіть на проїзді у тролейбусі. І нехай не брешуть політики, нехай не обгортають літність у пафосно-грандіозний вислів "поважний вік"! З поважного тут тільки здатність мовчати й не скаржитися на їхню бездіяльність. Ось що у нашій старості насправді для них важливо, а не те, як я, хворий до неможливості, волочуся по тротуару, весь замизканий найближчою калюжею.
  Подумки сварячи всіх, на чому світ стоїть, дійшов до дому і перед тим, як зайти, погодував голубів їжею, що залишалася з придатного. Вони, уже готові, налетіли на крихти хліба ще до того, як ті торкнулися землі. День у день я приходив і годував, тому не було причин для сумнівів з їхнього боку. Усі птахи до останнього знали: вони будуть ситі! Малі, старі, хворобливі й не дуже – ці, як їх називають інколи, крилаті пацюки, мали можливість надихати мене на черговий день без самогубства. Жоден з них не мав сенсу в моєму житті, але всі вони разом створювали однорідну масу, що мала вагу для свідомості. Постійно дивлячись на них, я входив майже в гіпнотичний транс, бо вони дійсно-таки заспокоювали, та починав подумки створювати мелодії: інколи бездарні і какофонічні, а іноді надто геніальні, щоб їх зрозуміли, і тому – даремні. 
  І в цей раз не обійшлося без створення запаленим мозком чергових мелодійних нарисів. Варто було тільки присісти в крісло, як воно посипалося без упину, ніби із бездонного мішка. Причому посипалося не абияке, а вже нібито давним-давно мною написане, тільки-от я цього не міг цілком пригадати, бо була тільки примара пам'яті. Щось у забутті згадати – що із зором мінус десять намагатися розгледіти пташок у небі... Все – марно.
  Та все одно музика виходила з мене, ніби чорт з одержимого під час екзорцизму, – вогнем з грудей, репетуванням волі, судомами душі, що стихає. Замизканий брудною водою з калюж, в засмальцьованому пальті та дірявих, ганебних черевиках, побитий долею, все ж таки я не втрачав гідності музиканта: грав з прямою спиною, тримаючи не тільки себе, а й повітря, просочене звуком. Паралельно дивився в одну точку та розмірковував: звідкіля приходять ноти... Лазив по лабіринтах думок, шукаючи щось оком свідомости, а в реальності, чипляючись поглядом за речі, мацав очима все, що оточує мене в земному світі. Незабаром натрапив на стос припалих пилом паперів та світлин.
  Скільки їх не роздивлявся, все одно не міг зрозуміти: хто ж на них зображений? Це фото з кимось начебто із друзів, подруг та їхніх дітлахів, а тут підписано, мовляв, дружина з дочкою. Чия дружина? Що за дочка? Чи мої то друзі були, чи ні... "Ай-да його!! Остогидла мені така пам'ять"– подумав я, не до кінця усвідомивши, про що так "голосно" висловлююсь: про нічого не значущих друзів, про забудькуватість? Байдуже... 
 Насилу припинив розглядання мотлоху й макулатури та подумав, що можна було, в принципі, і прибратися тоді, перед Новим роком, коли тиск соціального зобов'язання ще нашептував мені свої правила гри стосовно чистоти перед святами. Зараз-от вже запізно це робити: стан не той, настрій– теж. З думками такого типу нема чого вдіяти.З ними тільки розчинятися в канаві буття, бо мотивації вони не дадуть, як і причин...
  З відчуттям, яке багато хто описує фразою досить-таки абстрактною –  "щось сьогодні не так" – я вийшов на старенький балкон, який уже років десять на ладан дихає через те, що пів на пів року продувається з усіх боків крижаним повітрям, котре проникає у сантиметрові щілини в стиках балконних плит; і зачепився мій біль через можливість бачити за до непристойності щасливу сім'ю: мама, тато і дівчинка років п'яти йшли повз мого занедбаного будинку, наспівуючи пісню зі старого мультика...