1

 Це був прекрасний осінній вечір. Деякі люди вже вкладали дітей, а ті, що не переймалися режимом сну – з бажанням, а частіше без, валандалися по вулицях, завершуючи повсякденні набридлі справи. Йшли і вони... Ноги хлопчини шаркали по асфальту, допоки мама його розмовляла по телефону. Така собі життєва справа: поки син докучав матері човганням, вона набридала всім жителям багатоквартирного будинку, біля котрого репетувала. При тому всі в цій ситуації були впевнені, что саме вони тут "постраждалі".
  У якись момент хлопчик загорлав на весь проспект:
– Добрий вечір! – однак не всиг він домовити, як жінка що є сили смикнула його за руку.
– Не кричи!! Чтого ти кричиш!? Нема з ким вітатися, – протараторила вона й, прискорившись, потягла його у двори.
– ...але мамо! Ми завжди вітаємося з сусідами...
   На це відповіді вже не було. Парочка: вона – довга, як шпала, та він на її тлі, що аж з'їжився, – йшла тихо, обтираючи маківками низи підвіконь, а люди, що тими підвіконнями володіли, навіть і не знали, якою владою їхні думки та їх, глядачів із очниць будинку, наділяла та особа, що так сильно не хотіла бути поміченою та осудженою за вигук свого сина п'ять вулиць тому.
  Зайшовши додому, обидва з новопридбаною легкістю всілися на канапу прямо у верхньому одязі. Хлопчина одразу збагнув, що вставати та починати перевдягатися слід наввипередки з матір'ю, бо якщо це мовчазно-умовне змагання їй програє, то "законно" отримає по потилиці з верещанням: " А що це ти собі тут удумав, е? Я тобі зараз розсядуся у верхньому одязі! А потім в трусах туди ж сядеш!?" У ту ж мить просто встав і пішов до себе в кімнату, але не встиг навіть до дверей дійти, як почув:
– Ще раз з ним заговориш і я тебе в психлікарню здам.