68.

Після сніданку вони не поспішали розходитися по своїх справах. Софія ще сиділа за столом, повільно допиваючи чай, а Андрій, поставивши чашку кави на стільницю, переглядав повідомлення на телефоні. Усе було так звично й буденно, що від цього Софії ставало майже дивно. Ще кілька тижнів тому вона могла годинами сидіти біля його лікарняного ліжка, боячись навіть на хвилину заплющити очі, а тепер він стояв посеред їхньої кухні, босоніж, у домашній футболці, гортав робочі повідомлення і час від часу поглядав на неї так, ніби нічого страшного ніколи не траплялося.

Андрій відклав телефон і уважніше подивився на Софію.

— Ти сьогодні якась задумана. Я ще зранку це помітив, але не хотів одразу тебе розпитувати, бо подумав, що, може, ти просто не виспалася. А тепер дивлюся на тебе й розумію, що справа, напевно, не тільки в цьому.

Софія трохи усміхнулася, хоча всередині знову неприємно стиснулося від того, наскільки легко він її відчував.

— Я й сама не знаю, що зі мною. Напевно, просто після всього, що сталося, мені ще важко повірити, що ми справді повернулися до нормального життя. Я прокидаюся поруч із тобою і перші кілька секунд просто лежу й слухаю, як ти дихаєш, тому що десь усередині досі живе той страх, що все це може виявитися сном.

Андрій кілька секунд мовчав, а потім підійшов до неї й сів поруч.

— Мені здається, я розумію, про що ти. У мене теж бувають моменти, коли я прокидаюся вночі й не відразу розумію, де я. А потім бачу тебе поруч і згадую, що я вдома. І знаєш, що найдивніше? Раніше мені здавалося, що дім — це просто місце, куди я повертаюся після роботи. А тепер я розумію, що для мене він став зовсім іншим тільки тому, що ти в ньому є.

Софія подивилася на нього й тихо усміхнулася.

— Ти раніше ніколи так не говорив.

— Раніше я багато чого не розумів, — відповів він, беручи її руку. — Напевно, людині іноді потрібно дуже сильно злякатися, щоб нарешті зрозуміти, що для неї насправді важливо.

Софія провела великим пальцем по його долоні й на мить опустила очі.

— Я тільки не хочу, щоб після цього ти почав боятися жити. Ти вже повернувся до роботи, знову щось плануєш, зустрічаєшся з Максимом, а я ловлю себе на тому, що мені хочеться кожні пів години запитувати, де ти і чи все з тобою добре. Це навіть мене саму дратує.

— Мені не потрібно, щоб ти перестала переживати за мене, — усміхнувся Андрій. — Мені просто хочеться, щоб ти знову дозволила собі бути зі мною не тільки тому, що боїшся мене втратити. Я хочу, щоб ти могла просто жити поруч зі мною, сміятися, злитися, ображатися через якісь дурниці, кудись зі мною їхати, будувати свої плани й не думати щосекунди про те, що може піти не так.

Вона подивилася йому в очі.

— Думаєш, я зможу?

— Зможеш. І я тобі допоможу.

Він сказав це так спокійно, без пафосу, що Софія відчула, як напруга в ній поступово відпускає. Андрій нахилився до неї, легко торкнувся губами її скроні, а потім затримався зовсім поруч.

— Хоча зараз ти все одно щось від мене приховуєш, — додав він із ледь помітною усмішкою.

Софія тихо засміялася.

— Я ж бачу, що ти вже починаєш допит.

— Ні, я просто спостерігаю. Ти сьогодні дивишся на мене так, ніби хочеш щось сказати, але щоразу передумуєш.

На секунду вона справді захотіла розповісти йому все. Сказати про затримку, про календар, про те, що зранку кілька разів перерахувала дні й тепер не може позбутися однієї дуже конкретної думки. Але поки що їй хотілося знати напевно, перш ніж бачити його реакцію.

— Я просто сама ще не розібралася, що саме хочу сказати, — нарешті відповіла вона. — Тому не хочу говорити щось, у чому сама не впевнена.

Андрій уважно подивився на неї, але не став тиснути.

— Добре. Тоді я не буду тебе розпитувати. Коли будеш готова — сама скажеш. Але тільки не думай, що я не помічаю, коли ти від мене щось ховаєш.

— Я знаю, — усміхнулася Софія. — Саме тому й мовчу.

Він засміявся, а потім притягнув її ближче до себе. Софія поклала голову йому на плече, і вони кілька хвилин просто сиділи так, не розмовляючи. Їй подобалася ця тиша, тому що тепер вона не була тією важкою тишею лікарняного коридору, у якій кожна хвилина здавалася нескінченною. Це була їхня тиша — домашня, тепла, звичайна.

Андрій повернув голову до неї й тихо сказав:

— Знаєш, я сьогодні хочу ввечері кудись тебе забрати.

Софія підняла голову.

— Куди ти зібрався мене вести?

— Поки не скажу. Нічого особливого, просто хочу провести з тобою вечір десь не вдома і не в кабінеті. Після всього цього мені раптом дуже захотілося знову мати з тобою звичайні вечори, коли ми можемо кудись поїхати без причини, довго говорити, сміятися з якоїсь дурниці й не думати ні про роботу, ні про лікарню, ні про те, що буде завтра.

— Мені подобається, як це звучить, — сказала Софія, усміхаючись. — Тільки якщо ти вирішив влаштувати мені щось грандіозне, попереджаю одразу: я зараз не готова до сюрпризів.

— Нічого грандіозного не буде. Просто хочу тебе побачити ввечері не в поспіху між роботою і домашніми справами.

— Тоді я погоджуюся.

— Я навіть не сумнівався.

Софія глянула на годинник і зрозуміла, що вже справді час їхати.

— Мені потрібно збиратися, інакше Аня сьогодні точно вирішить, що після всіх подій я вирішила остаточно віддати їй «Корицю» і більше туди не приходити.

— Думаю, вона б пережила, — усміхнувся Андрій.

— Ти просто не знаєш Аню. Вона переживе, але потім цілий вечір буде розповідати мені, наскільки сильно я її підвела.

Андрій підвівся разом із нею.

— Добре, тоді їдь, поки вона не встигла винести тобі вирок. А ввечері я заїду за тобою.

— Ти впевнений, що не будеш зайнятий?

— Я спеціально звільню вечір. Мені хочеться побути з тобою, Софіє.

Вона подивилася на нього й усміхнулася.

— Тоді я чекатиму.

Біля дверей Софія раптом зупинилася, повернулася й підійшла до нього. Вона нічого не сказала, просто обійняла Андрія, притулившись до нього трохи міцніше, ніж зазвичай.