67.

Наступного тижня життя остаточно повернулося до свого звичного ритму.

Андрій уже кілька годин на день проводив у кабінеті, поступово розбираючи те, що накопичилося за час його відсутності, а Максим майже щодня заїжджав до нього, привозив документи, обговорював поточні справи й водночас стежив, щоб Андрій не намагався за один день надолужити кілька тижнів.

Софія теж повернулася до «Кориця».

Спочатку вона думала, що після всього пережитого їй буде складно знову зануритися в роботу, але вже через кілька днів зрозуміла, наскільки сильно скучила за звичним шумом кавомашини, за запахом свіжої випічки, за Анею, яка могла одночасно розповідати якусь історію і встигати контролювати все, що відбувається в залі.

Здавалося, життя нарешті знову стало простим.

Саме тому Софія не одразу зрозуміла, що з нею щось не так.

Одного ранку вона прокинулася ще до будильника й кілька хвилин просто лежала, дивлячись у темряву.

Андрій спав поруч, спокійно й рівно дихаючи, і Софія мимоволі усміхнулася, дивлячись на нього.

Після всього, що сталося, їй досі іноді хотілося переконатися, що він справді поруч.

Вона обережно підвелася, щоб не розбудити його, і пішла у ванну.

Вмилася, почистила зуби, зібрала волосся, а коли повернулася до спальні, раптом зупинилася біля ліжка.

Щось не сходилося.

Софія взяла телефон із тумбочки й відкрила календар.

Кілька секунд вона просто дивилася на екран.

Потім почала рахувати.

Раз.

Потім ще раз.

І ще.

Вона нахмурилася.

— Ні...

Сказала це зовсім тихо, ніби хтось міг її почути.

Софія відклала телефон, але за хвилину знову взяла його до рук.

Останні тижні були настільки насиченими, що вона навіть не звертала уваги на дати. Спочатку лікарня, потім повернення Андрія, його відновлення, робота, дім...

Їй просто було не до цього.

Але тепер, дивлячись на календар, вона вже не могла зробити вигляд, що нічого не помітила.

Була затримка…

Софія сіла на край ліжка.

У голові одразу з'явилося кілька пояснень, і перше з них здавалося цілком логічним.

Стрес.

Недосипання.

Переживання.

Останній місяць її організм пережив більше, ніж за багато попередніх років.

Звичайно, цикл міг збитися.

Саме це вона й сказала собі.

І начебто заспокоїлася.

Але через кілька хвилин знову відкрила календар.

Цього разу вона рахувала вже не від останньої дати, а подумки поверталася назад, намагаючись згадати, коли саме все було.

І раптом відчула, як серце забилося трохи швидше.

Софія відклала телефон.

— Не вигадуй.

Вона сама не знала, кому це сказала — собі чи тій думці, яка вже починала ставати надто очевидною.

Андрій прокинувся:

— Софіє?

Вона здригнулася.

— Так?

— Ти вже встала?

— Так. 

— Ти чого так рано?

— Не знаю. Прокинулася.

Він подивився на неї уважніше.

— Знову погано спала?

— Ні. Нормально.

— Ти сьогодні якась надто задумана з самого ранку! Щось трапилося?

— Просто думаю.

— Про що?

Софія підняла на нього очі.

На секунду їй захотілося сказати.

«У мене затримка».

Але вона не змогла.

Не тому, що боялася його реакції.

Навпаки, саме тому, що надто добре знала, наскільки серйозно він сприйме ці слова.

— Про роботу, — відповіла вона.

Андрій не став допитуватися.

— Тоді не думай про неї хоча б сьогодні зранку.

Вона усміхнулася.

— Постараюся.

Коли він нахилився до неї й поцілував, Софія раптом відчула, як усередині все дивно стислося.

Вона обійняла його у відповідь.

І саме в цей момент зрозуміла, вона має все перевірити найближчим часом.Бо якщо її припущення виявиться правдою, то після всього, що вони пережили, їхнє життя знову зміниться.

Тільки тепер — не через страх.

А через щось зовсім інше…