66.

Ближче до обіду приїхав Максим.

Софія почула дзвінок у двері саме тоді, коли Андрій намагався самостійно дістатися до кабінету.

— Я відкрию, — сказала вона.

— Я теж можу.

— Ти сидів двадцять хвилин.

— Це не означає, що я більше не вмію ходити.

— Я знаю.

Софія усміхнулася й пішла до дверей.

На порозі стояв Максим із ноутбуком і кількома папками в руках.

— Ну що, живий? — запитав він замість привітання.

— Як бачиш.

— Шкода.

Андрій усміхнувся.

— Я теж радий тебе бачити.

Максим зайшов у квартиру й потиснув йому руку.

— Насправді радий. Дуже.

У його голосі вже не було жартів.

Андрій кивнув.

— Дякую.

— Не дякуй. Краще скажи, коли повертаєшся.

— Куди?

— На роботу.

— Максиме...

— Я просто питаю.

— Не скоро.

Максим важко зітхнув.

— Я так і знав.

Вони перебралися до кабінету. Софія принесла їм чай і поставила на стіл щось перекусити.

— П'ятнадцять хвилин, — одразу сказала вона Андрію.

— Двадцять.

— П'ятнадцять.

Максим перевів погляд з одного на іншого.

— Я щось пропустив?

— Ні, — спокійно відповів Андрій. — Просто тепер у мене новий керівник.

— Не скаржся, — сказала Софія. — Він хоча б стежить, щоб ти не працював по дванадцять годин.

Максим усміхнувся.

— Тоді я за нього.

Андрій відкрив ноутбук.

На екрані одразу з'явилися документи, креслення, листи від клієнтів.

Він кілька хвилин уважно переглядав їх, ставив запитання, щось занотовував.

Максим відповідав спокійно й по суті.

За ці місяці вони так звикли працювати разом, що майже не потребували пояснень.

— Тут із підрядником усе вирішено? — запитав Андрій.

— Так.

— А цей об'єкт?

— Там я теж закрив питання.

— І клієнт із...

— Андрію, — перебив Максим. — Усе під контролем.

Той підняв на нього погляд.

— Я просто питаю.

— Знаю. Тому й відповідаю.

Максим відкинувся на спинку стільця.

— Ти можеш хоча б кілька тижнів не намагатися керувати всім світом?

— Не можу.

— Чому?

— Не звик.

Софія, яка саме проходила повз двері, усміхнулася.

— Ось бачиш.

— Я нічого не казав, — відгукнувся Андрій.

— Тобі й не треба.

Вона пішла на кухню.

Там відкрила холодильник, дістала воду й зробила кілька ковтків.

Раптом відчула легку нудоту.

Софія завмерла на секунду, поставила пляшку на стіл і глибоко вдихнула.

Неприємне відчуття швидко минуло.

— Дивно...

Вона потерла скроню.

Останні тижні справді були важкими. Лікарня, постійне недосипання, страх, потім повернення Андрія додому.

Організм просто не встиг оговтатися.

Софія повернулася до кабінету.

— Все добре? — одразу запитав Андрій.

— Так. Просто трохи втомилася.

Він уважно подивився на неї.

— Точно?

— Точно.

Максим посміхнувся.

— Ось тепер я бачу, хто тут ким керує.

Софія похитала головою.

— Не починай.

Через кілька хвилин вона забрала чашки на кухню.

І лише там знову відчула, що їй зовсім не хочеться їсти.

Софія подивилася на тарілку, яку щойно поставила на стіл.

Раніше вона б уже давно щось перекусила.

А зараз навіть запах їжі чомусь дратував.

Вона відкрила вікно.

Про те, що останнім часом її ранки стали дивно важкими, Софія теж особливо не думала.

У неї просто не було часу думати про себе.

Усе її життя останні тижні оберталося навколо Андрія.

І, можливо, саме тому вона поки не помічала найпростішого.

Коли Максим поїхав, Андрій залишився у вітальні.

Софія сіла поруч.

Він поклав руку їй на плечі й притягнув до себе.

— Ти точно не перевтомилася?

— Трохи.

— Тоді сьогодні ніяких справ.

— У мене ще є кілька речей...

— Софіє.

Вона подивилася на нього.

— Добре.

Андрій поцілував її у волосся.

— От і домовилися.

Вона притулилася до нього й заплющила очі.

І вперше за довгий час дозволила собі просто посидіти поруч.

Не думаючи про лікарню.

Не думаючи про роботу.

Не думаючи про те, що буде завтра.