65.

Частина 1

Перший ранок удома виявився зовсім не таким, як Софія його уявляла.

Вона прокинулася ще до будильника.

Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і тільки потім згадала, де вони.

Не лікарня.

Не незручне крісло біля його ліжка.

Не тихий коридор, у якому кожен звук змушував її здригатися.

Їхня спальня.

Їхнє ліжко.

А поруч спав Андрій.

Софія повернула голову й подивилася на нього.

Він лежав на спині, трохи нахмурившись уві сні. Обличчя вже не було таким виснаженим, як у перші дні після пробудження, хоча слабкість усе ще залишалася.

Софія непомітно усміхнулася.

Вона так довго боялася навіть мріяти про цей момент, що тепер їй було важко повірити: він справді тут.

Андрій раптом розплющив очі.

— Ти давно на мене дивишся?

Софія здригнулася.

— Я не дивилася.

— Звичайно.

Він ще кілька секунд лежав, а потім повільно повернувся до неї.

— Добрий ранок.

— Добрий.

— Ти знову не спала?

— Спала.

— Софіє.

Вона зітхнула.

— Трохи.

Андрій ледь усміхнувся.

— Я так і знав.

Вона підвелася з ліжка.

— Тобі щось принести?

— Ні.

— Води?

— Ні.

— Сніданок?

— Ще ні.

Софія вже хотіла щось сказати, але він випередив її:

— І перш ніж ти запитаєш, чи мені не паморочиться голова, чи я не втомився і чи точно можу сам дійти до ванної — можу.

Вона замовкла.

Андрій подивився на неї.

— Я тебе люблю. Але ти мене скоро задушиш своєю турботою.

Софія не стримала усмішки.

— Я просто хвилююся.

— Я знаю.

Він простягнув руку й притягнув її ближче.

— Але я не хочу, щоб ти кожного ранку дивилася на мене так, ніби я зараз розсиплюся.

— А якщо розсиплешся?

— Тоді збереш.

— Звідки така впевненість?

— Ти ж сама сказала, що ми мене відбудуємо.

Софія тихо засміялася.

— Ти все пам'ятаєш?

— Не все. Але тебе — добре.

Він поцілував її в скроню й повільно сів на ліжку.

Софія автоматично простягнула руку, щоб допомогти.

Андрій подивився на її руку, потім на неї.

— Я сам.

Вона прибрала руку.

— Добре.

Він підвівся.

Повільно, обережно, але без сторонньої допомоги.

Софія стояла поруч і все одно була готова підхопити його в будь-яку секунду.

Андрій це помітив.

— Софіє.

— Що?

— Не дивись так.

— Як?

— Наче я зараз роблю щось неймовірне.

Вона схрестила руки на грудях.

— Для мене ти зараз робиш щось неймовірне.

Андрій на мить замовк.

Потім усміхнувся.

— Добре. Це можеш залишити.

Вони поснідали на кухні майже так само, як робили до лікарні.

Софія поставила перед ним тарілку, налила чай і сіла навпроти.

Андрій подивився на їжу.

— Це що?

— Сніданок.

— Я бачу. Я питаю, чому в мене така маленька порція.

— Бо тобі не можна багато.

— Хто сказав?

— Лікар.

— А лікар сказав, що я тепер маю харчуватися як пташка?

— Андрію.

— Я просто уточнюю.

Софія усміхнулася.

— Їж.

Він узяв виделку.

— Ти стала дуже командною.

— Я завжди такою була.

— Ні.

— Так.

— Раніше ти хоча б робила вигляд, що погоджуєшся зі мною.

— А тепер?

Андрій подивився на неї поверх чашки.

— Тепер ти знаєш, що я не можу від тебе втекти.

Софія засміялася.

І вперше за довгий час цей сміх прозвучав у їхній квартирі так природно, що обоє на кілька секунд просто замовкли.

Наче поверталися до себе.

До тих людей, якими були до всього, що сталося.

Андрій відклав виделку.

— Я хочу сьогодні трохи попрацювати.

Софія одразу похитала головою.

— Ні.

— Я ще навіть не договорив.

— І не треба.

— У мене документи.

— Максим усе робить.

— Я знаю.

— Тоді навіщо тобі працювати?

— Бо це моя робота.

— А зараз твоя робота — одужувати.

Андрій кілька секунд дивився на неї.

— П'ятнадцять хвилин.

— Ні.

— Десять.

— Андрію.

— П'ять.

Софія не витримала й засміялася.

— Ти торгуєшся зі мною за право відкрити ноутбук?

— Так.

— Ти неможливий.

— Зате живий.

Софія завмерла.

Андрій зрозумів, що сказав.

На мить між ними запала тиша.

Він простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю.

— Вибач.

Софія похитала головою.

— Не вибачайся.

Вона стиснула його пальці.

— Просто більше так не кажи.

— Добре.

Він поцілував її руку.

— Не буду.

І цього разу вони обоє більше нічого не сказали.

Бо іноді найважливіше вже було сказано.