64.

Частина 1

День виписки Софія чекала майже так само сильно, як колись чекала його пробудження.

Здавалося, ще зовсім недавно вона боялася навіть уявити цей момент. Тоді все її життя складалося з лікарняних коридорів, коротких розмов із лікарями й тих нескінченних годин, коли вона сиділа біля Андрія та намагалася вірити, що він повернеться.

Тепер вона стояла в їхній квартирі й дивилася на кімнату, яку востаннє бачила кілька днів тому.

Усе було на своїх місцях.

Його піджак, який вона так і не прибрала зі стільця.

Її сукні в шафі.

Книги на полиці.

Чашка Андрія на кухні.

Навіть маленька ваза, яку вони разом поставили на комод, коли тільки почали жити під одним дахом.

Софія повільно провела долонею по кухонній стільниці.

Вона прибрала все зайве, провітрила кімнати, змінила постіль і поставила біля ліжка воду.

На кухні приготувала щось просте, бо не знала, що саме Андрій зможе їсти після лікарні.

Вона кілька разів перевіряла телефон.

Нарешті він задзвонив.

— Софіє?

— Так.

— Ми вже виїжджаємо.

Її серце забилося швидше.

— Добре. Я чекаю.

— Не хвилюйся.

Вона усміхнулася.

— Я не хвилююся.

— Брешеш.

Софія тихо засміялася.

— Ти занадто добре мене знаєш.

— Саме тому й кажу.

Він попрощався, і вона ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.

Потім сіла на край дивана.

І просто чекала.

Коли автомобіль зупинився біля будинку, Софія вже стояла біля вікна.

Вона побачила, як Максим допоміг Андрію вийти з машини, а поруч стояли його батьки.

Андрій виглядав набагато краще, ніж кілька тижнів тому, але все одно був помітно слабшим. Він рухався повільно, обережно, іноді зупинявся, щоб перевести подих.

Софія вийшла їм назустріч.

— Ну що? — запитав Максим. — Забираєш?

Вона усміхнулася.

— Забираю.

Андрій подивився на неї.

— Нарешті.

Софія підійшла ближче.

— Готовий?

— Дуже.

Його мама обійняла Софію.

— Дякую тобі.

Софія похитала головою.

— Не треба.

— Треба, — тихо відповіла вона. — За все.

Максим потиснув Андрію плече.

— Я поїду. Завтра заїду до офісу й розповім, що там відбувається.

— Ти все тримаєш?

Максим засміявся.

— Я вже починаю шкодувати, що пообіцяв.

— Тоді все добре.

— Відпочивай, Коваленко. Без тебе я ще якось проживу.

— Не впевнений.

— От бачиш? Уже краще.

Софія усміхнулася.

Навіть така коротка розмова була для неї доказом того, що Андрій поступово повертається до себе.

Його батьки ще трохи побули поруч, переконалися, що все добре, і нарешті поїхали.

Коли двері за ними зачинилися, у квартирі стало тихо.

Софія повернулася до Андрія.

Він стояв посеред кімнати й дивився навколо.

Нічого не говорив.

Просто дивився.

Потім повільно провів поглядом по кухні, по дивану, по сходах.

— Тут усе так само.

Софія усміхнулася.

— Я нічого не змінювала.

Він подивився на неї.

— Добре.

— Чому?

Андрій зробив кілька кроків до неї.

— Бо я боявся, що прокинуся — і все буде інакше.

Софія підійшла ближче.

— Ти прокинувся.

— Так.

Він обережно взяв її за руку.

— І ти тут.

— Я ж казала.

Андрій притягнув її ближче.

Обійми були дуже обережними, майже несміливими. Софія відчула, наскільки він ще слабкий, але водночас у цих обіймах було щось таке рідне, що їй захотілося просто залишитися в них надовго.

Вона притулилася щокою до його грудей.

— Я так скучила.

— Я теж.

— Навіть за моїми розмовами?

— Особливо за ними.

Софія підняла голову.

— Неправда.

— Правда.

Він усміхнувся.

— Без тебе тут було б занадто тихо.

Вона засміялася.

— Я ж тобі казала, що ти ще пошкодуєш, що повернувся.

— Ні.

Андрій подивився їй в очі.

— Я шкодував тільки про те, що змусив тебе чекати.

Софія похитала головою.

— Не говори так.

— Добре.

Він помовчав.

— Але я все одно думаю про це.

Вона обережно провела долонею по його щоці.

— Тоді думай про те, що ти вже вдома.

Андрій кивнув.

— Вдома.

Частина 2

Перший вечір удома виявився зовсім не таким, як вони обидва уявляли.

Софія приготувала вечерю, поставила на стіл дві тарілки й уже хотіла сісти навпроти нього, але Андрій зупинив її.

— Сядь поруч.

— Чому?

— Хочу, щоб ти була тут.

Вона не стала сперечатися й сіла поруч.

Андрій їв повільно. Час від часу зупинявся, бо швидко втомлювався.

Софія намагалася не стежити за кожним його рухом, але він усе одно помітив.

— Не дивись на мене так.

— Як?

— Наче я зараз розсиплюся.

Вона опустила погляд.

— Я просто хвилююся.

— Я знаю.

Він накрив її руку своєю.

— Але мені потрібно знову навчитися робити все самому.

Софія кивнула.

— Я розумію.

— Ти не мусиш робити за мене кожну дрібницю.

— Я знаю.

— Справді?

Вона усміхнулася.

— Добре. Спробую.

— Це вже щось.

Вони обоє засміялися.

Після вечері Софія почала прибирати зі столу.

Андрій підвівся.

— Я допоможу.

— Ні.

Він подивився на неї.

— Софіє.

— Що?

— Я можу віднести тарілку.

Вона хотіла заперечити, але зупинилася.

— Добре.

Андрій узяв тарілку й повільно поніс її на кухню.

Це була зовсім проста річ.

Звичайна.

Та Софія дивилася на нього й ледве стримувала сльози.

Він поставив тарілку в мийку й обернувся.