63.

Частина 1

Наступного ранку Софія прокинулася від тихого голосу.

Спочатку вона навіть не зрозуміла, де знаходиться. Шия затерпла від незручного сну в кріслі, волосся розсипалося по плечах, а на колінах лежала книга, яку вона так і не дочитала напередодні. Вона вже хотіла випростатися й потягнутися, коли почула його знову.

— Софіє...

Сон зник миттєво.

Вона підняла голову й побачила Андрія. Він дивився на неї. Погляд був ще втомленим і трохи розгубленим, але в ньому вже було те саме знайоме тепло, яке вона так довго боялася більше ніколи не побачити.

— Ти мене покликав? — майже пошепки запитала вона.

Андрій ледве помітно кивнув.

— Так.

Софія одразу нахилилася до нього й обережно взяла за руку.

— Я тут.

— Бачу, — тихо відповів він.

Вона усміхнулася, хоча очі відразу наповнилися сльозами.

— Як ти себе почуваєш?

Андрій на кілька секунд заплющив очі, ніби навіть відповідь вимагала від нього зусиль.

— Втомився.

— Тоді не говори. Відпочивай.

Софія поправила ковдру й уже хотіла відсунутися, але він знову відкрив очі.

— А ти?

— Що я?

— Ти спала?

На її обличчі з'явилася винувата усмішка.

— Трохи.

Андрій кілька секунд дивився на неї, а потім ледве помітно підняв брову.

— Брешеш.

Софія тихо засміялася.

— Ти щойно прокинувся після майже трьох тижнів, а вже мене викриваєш?

На його обличчі з'явилася слабка усмішка.

— Я тебе знаю.

Ці прості слова змусили Софію опустити очі. Вона намагалася стримати сльози, але не змогла.

— Я теж тебе знаю, — сказала вона. — Саме тому весь цей час знала, що ти повернешся.

Андрій мовчав, дивлячись на неї.

— Ти мене чув? — нарешті запитала Софія.

Він не одразу відповів.

— Не завжди.

Її серце завмерло.

— Але чув?

— Твій голос.

Софія прикрила очі долонею, намагаючись заспокоїтися.

— Я стільки всього тобі наговорила.

— Знаю.

— Навіть про чашку.

— Пам'ятаю.

Вона засміялася крізь сльози.

— Ти справді все це пам'ятаєш?

— Не все. Але тебе... пам'ятаю.

Софія кілька секунд просто дивилася на нього. Потім обережно провела пальцями по його волоссю.

— Я так боялася, що ти мене не почуєш.

Андрій ледве помітно стиснув її руку.

— Я хотів повернутися.

Софія схилилася ближче.

— Тоді повертайся до мене.

Він дивився їй в очі, а потім дуже тихо відповів:

— Я вже тут.

Софія більше не стримувалася. Вона притулилася чолом до його руки й заплакала, але тепер це були зовсім інші сльози. У них нарешті не було того безмежного страху, який жив у ній останні тижні. Тепер у них була надія.

Андрій слабко стискав її пальці, ніби хотів нагадати, що справді повернувся.

Після цього дня його стан почав поступово змінюватися.

Відновлення виявилося зовсім не таким простим, як Софія уявляла. Вона думала, що найстрашніше вже позаду, коли Андрій відкрив очі, але тепер побачила, скільки сил йому ще потрібно, щоб повернутися до звичайного життя.

Навіть кілька хвилин розмови втомлювали його. Після короткої прогулянки коридором він мусив довго відпочивати, а іноді злився на самого себе, коли тіло відмовлялося слухатися так, як раніше.

Софія бачила це роздратування, але ніколи не дозволяла собі показати жалість.

Одного дня вона допомагала йому підвестися з ліжка.

— Повільно, — сказала вона, підтримуючи його за руку. — Не поспішай.

— Я знаю.

— Андрію, серйозно. Тобі не треба нікуди поспішати.

Він сперся на неї, зробив перший крок, потім другий і нарешті зупинився, важко дихаючи.

— Я архітектор, — раптом сказав він.

Софія здивовано подивилася на нього.

— І що з того?

— Я знаю, як будуються речі.

Вона не втрималася від усмішки.

— Ти зараз себе з будинком порівнюєш?

— Приблизно.

— Дуже романтично.

Андрій ледь усміхнувся.

— Зате логічно.

— Добре. Тоді будемо будувати тебе заново.

Він подивився на неї.

— Домовилися.

Вони зробили ще кілька кроків, після чого Софія допомогла йому сісти.

Вона подала воду й присіла поруч.

— Я пишаюся тобою.

Андрій підняв на неї погляд.

— За три кроки?

— За три кроки, які ти зробив після того, як майже три тижні лежав нерухомо.

Він усміхнувся.

— Ти завжди так мене хвалитимеш?

— Якщо будеш заслужувати.

— Тоді я постараюся.

Софія поклала голову йому на плече. Вони посиділи мовчки, слухаючи тихі звуки лікарняного коридору.

Через кілька хвилин Андрій запитав:

— А «Кориця»?

Софія усміхнулася.

— Працює.

— Аня?

— Теж працює. І вже встигла поскаржитися, що без тебе всі вирішили, ніби можуть самостійно переставляти меблі.

Андрій тихо засміявся, але швидко втомився навіть від цього.

— А Максим?

— Максим працює найбільше за всіх.

Андрій заплющив очі.

— Треба його забрати з мого крісла.

Софія засміялася.

— Він уже звик.

— Я серйозно.

— Передам.

Андрій відкрив очі й подивився на неї.

— Він справді все тримає?

— Так. І навіть не дозволяє мені переживати через роботу.

— Добре.

Софія стиснула його руку.

— Тобі зараз взагалі не треба про це думати.

— Знаю.

Він трохи помовчав, а потім тихо сказав:

— Я хочу додому.

Софія завмерла.

— Знаю.

— Ні, — Андрій подивився їй прямо в очі. — Я хочу додому. До тебе.

Її серце стиснулося.

— Ми підемо.

— Коли?

— Коли лікар дозволить.

— А якщо не дозволить?

Софія усміхнулася.

— Тоді будемо чекати.

Андрій важко видихнув.