62.

Частина 1

Минуло ще кілька днів.

Потім ще один.

Для Софії вони вже майже не відрізнялися один від одного.

Ранок починався з лікарні.

Вона прокидалася, швидко збиралася, пила кілька ковтків кави й їхала до нього.

Іноді її мама намагалася переконати її залишитися хоча б на кілька годин удома.

Прийняти душ без поспіху.

Поспати.

Поїсти нормально.

Але Софія щоразу відповідала однаково:

— Я побуду з ним.

І мама більше не сперечалася.

Вона знала, що зараз Софії це потрібно.

У лікарні вже звикли до неї.

Медсестри знали, яку каву вона п'є.

Лікарі знали, що вона хоче почути будь-яку новину першою.

А Софія знала кожен звук у цьому коридорі.

Знала, коли відчиняються двері реанімації.

Знала кроки чергового лікаря.

Знала, як звучить візок, коли його котять коридором.

І найбільше боялася тиші.

Бо в тиші завжди було очікування.

Того ранку вона сиділа біля Андрія, тримаючи його руку.

На столі лежала її недопита кава.

Поруч — телефон.

Але вона навіть не дивилася на нього.

— Я сьогодні знову говорила з Максимом, — тихо сказала вона.

Голос був спокійним, майже буденним.

— Він каже, що вже встиг посваритися з твоїм замовником.

Софія ледь усміхнулася.

— Уявляєш? Ти б пишався ним.

Вона на секунду замовкла.

— Хоча, думаю, ти б сказав, що він усе робить неправильно.

Її пальці обережно погладили Андрієву руку.

— Максим передавав тобі привіт.

Тиша.

Софія опустила погляд.

— Ірина вчора приходила. Твоя мама принесла тобі фотографію з дому. Каже, що поставить її біля ліжка, коли ти прокинешся.

Вона ковтнула клубок у горлі.

— А я подумала, що хочу першою тобі все показати.

Софія усміхнулася.

— Я навіть придумала, що скажу тобі, коли ти відкриєш очі.

Вона нахилилася ближче.

— Але тепер не знаю.

На її очах з'явилися сльози.

— Напевно, просто скажу: «Привіт».

Вона тихо засміялася крізь сльози.

— Дурне слово, правда?

Софія поклала голову на край ліжка.

— Я так втомилася чекати.

Її голос став майже пошепки.

— Але я чекатиму.

Вона заплющила очі.

І саме в цей момент пальці Андрія ледь помітно ворухнулися.

Софія цього не побачила.

Апарат поруч продовжував рівномірно працювати.

Минуло кілька секунд.

Потім його пальці знову трохи стиснулися.

Цього разу Софія підняла голову.

Вона завмерла.

Подивилася на його руку.

Потім на обличчя.

— Андрію?

Нічого.

Софія затримала подих.

— Ти мене чуєш?

Її серце почало битися так сильно, що вона сама це відчувала.

Вона обережно стиснула його пальці.

— Якщо чуєш мене... просто зроби ще раз.

Тиша.

Софія не відводила погляду.

— Андрію...

Його пальці ледь-ледь стиснулися навколо її руки.

Софія різко вдихнула.

— Боже...

Вона підвелася.

— Андрію, ти мене чуєш.

Це вже не було питанням.

Вона натиснула кнопку виклику медсестри.

За кілька хвилин у палаті були лікар і медсестра.

Софія стояла біля ліжка, не випускаючи його руки.

— Він стиснув мою руку, — сказала вона швидко. — Двічі. Я говорила з ним, а потім він...

Лікар підійшов ближче.

Перевірив реакцію.

Звернувся до Андрія:

— Андрію, якщо ви мене чуєте, спробуйте ще раз стиснути руку.

Софія дивилася на нього, майже не дихаючи.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

А потім пальці Андрія знову ледь помітно стиснулися.

Лікар подивився на медсестру.

— Добре.

Він знову звернувся до Андрія.

— Андрію, спробуйте відкрити очі.

Нічого.

— Не поспішайте.

Софія відчула, як по щоках котяться сльози.

Але цього разу вона плакала зовсім інакше.

Не від безсилля.

Вперше — від надії.

Лікар попросив її відійти трохи вбік.

— Це хороший знак, — тихо сказав він. — Але нам потрібно спостерігати за ним. Не поспішайте робити висновки. Після такого стану відновлення може бути поступовим.

Софія кивнула.

— Він прокинеться?

Лікар не дав їй легкої відповіді.

— Сьогодні ми побачили реакцію, якої раніше не було. Це важливо. Що буде далі — побачимо.

Софія повернулася до Андрія.

Вона знову взяла його руку.

— Чув?

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Я ж казала, що все тобі розповім.

Частина 2

Після того дня все змінилося.

Не одразу.

Не так, як Софії хотілося.

Але змінилося.

Андрій почав реагувати на голос.

Іноді стискав її пальці.

Іноді трохи ворушив головою.

Одного разу, коли Софія розповідала йому про кав'ярню, його брови ледь помітно нахмурилися.

Вона навіть засміялася.

— Що?

Відповіді не було.

— Ти вже незадоволений? Я ще навіть не сказала, що Аня знову переставила чашки.

Його пальці трохи стиснулися.

Софія завмерла.

— Ага.

Вона усміхнулася.

— Отже, почув.

Вона розповідала йому все.

Про «Корицю».

Про Максима.

Про Ірину.

Про його батьків.

Про те, як мама Андрія щодня приносила йому щось із дому, хоча він нічого не міг їсти.

Про те, як його батько намагався не показувати, наскільки йому страшно.

Про те, як Максим майже жив у його офісі.

— Він уже знає про твої документи більше, ніж ти сам, — тихо сказала Софія. — Але я йому не сказала, що ти все одно залишишся головним.

Вона усміхнулася.

— Бо знаю тебе. Ти не дозволиш йому забрати твоє крісло.

Цього разу Андрій ледь помітно ворухнув губами.