59.

Наступні дні злилися в один.

Для Софії вони перестали мати назви. Вона вже не розрізняла понеділок чи вівторок, ранок чи вечір. Вона знала тільки години, коли лікарі дозволяли їй хоча б на кілька хвилин побачити Андрія.

Перші дні вона майже не відходила від реанімації.

Її мама вмовляла її поїхати додому хоча б прийняти душ і переодягнутися.

— Доню, ти не можеш весь час сидіти тут.

— Можу.

— Тобі треба поспати.

— Я посплю, коли він прокинеться.

Мама дивилася на неї й розуміла, що сперечатися марно.

Тому просто залишалася поруч.

Іноді Софія засинала на кілька хвилин, поклавши голову їй на плече. Прокидалася від найменшого шуму в коридорі й одразу дивилася на двері.

Кожного разу одна й та сама надія.

Кожного разу — ще чекати.

Батьки Андрія теж майже не залишали лікарню.

Його батько домовився з лікарями, щоб усі новини вони повідомляли одразу родині.

Він намагався тримати все під контролем: документи, розмови з лікарнею, роботу.

Але одного вечора Ірина побачила, як він стоїть у коридорі біля вікна і просто дивиться в темряву.

Вона підійшла.

— Тату...

Він не обернувся.

— Я боюся.

Ірина завмерла.

Батько майже ніколи не говорив таких слів.

— Я теж, — прошепотіла вона.

Він повернувся до неї й обійняв доньку.

— Я все життя думав, що можу його захистити.

— Ти не міг знати.

— Я його батько.

— А я його сестра.

Ірина притиснулася до нього.

— Але ми не винні в тому, що сталося.

Він кивнув.

— Знаю.

— Він би не хотів, щоб ми звинувачували себе.

Чоловік усміхнувся крізь сльози.

— Ти стала дуже дорослою.

— Не хотіла.

Вони обоє тихо засміялися.

А потім знову обійнялися.

На четвертий день лікар дозволив Софії ненадовго зайти до Андрія.

Вона зайшла сама.

У палаті було тихо.

Андрій лежав нерухомо.

Софія підійшла до ліжка й кілька секунд просто стояла.

Їй було страшно дивитися на нього.

Не тому, що він виглядав інакше.

А тому, що він не відкривав очей.

Вона сіла поруч.

Обережно взяла його руку.

— Привіт...

Вона кілька секунд мовчала, намагаючись стримати сльози.

— Я сьогодні знову не розібрала ту коробку у вітальні. Ти б посміявся. Казав же, що я все хочу зробити одразу.

На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Мама приходила. Твоя мама теж. Ірина була тут майже весь день. Усі тебе чекають.

Вона провела пальцями по його руці.

— А я... я просто хочу, щоб ти повернувся додому.

Голос затремтів.

— Ти знаєш, я навіть не думала, наскільки сильно люблю наші звичайні вечори. Коли ти приходиш додому, кидаєш ключі на комод і питаєш, що будемо їсти. Коли ми сперечаємося через якусь дурницю, а через п'ять хвилин уже сміємося.

Софія опустила голову.

— Я хочу знову посваритися з тобою через твої речі. Хочу, щоб ти знову залишав чашку не там, де треба. Хочу прокинутися й почути, як ти ходиш на кухні.

Вона стиснула його руку.

— Мені більше нічого не треба. Тільки повернися.

Кілька секунд вона сиділа мовчки.

— Я буду тут, Андрію.

Софія нахилилася й поцілувала його в чоло.

— Скільки буде потрібно.

Вона ще довго не відпускала його руку.

А за дверима чекала їхня родина.

І вперше за ці дні Софія відчула, що навіть якщо їй страшно до нестями, вона не одна.