58.

Ніч змінилася ранком непомітно.

За вікнами лікарні почало світати, але для тих, хто сидів у коридорі біля реанімації, час ніби зупинився.

Софія все ще була на тому самому стільці.

Її мама сиділа поруч, тримаючи її за руку. А трохи далі — батьки Андрія. Його мама майже не говорила. Вона постійно дивилася на двері реанімації, ніби могла одним лише поглядом змусити їх відчинитися.

Батько Андрія сидів навпроти.

Він намагався триматися.

Телефонував комусь із роботи, щось уточнював, відповідав на запитання лікарів, але руки видавали його — пальці постійно стискалися в замок, а потім знову розтискалися.

Він кілька разів підводився й проходив коридором, ніби йому було важко просто сидіти.

— Тату, сядь, — тихо сказала мама Андрія.

— Я не можу.

— Чому?

Він подивився на неї.

— Якщо я сяду, мені здається, що я просто перестану щось робити.

Жінка нічого не відповіла.

Лише простягнула руку.

Він підійшов і сів поруч.

Вона поклала голову йому на плече.

Так вони сиділи кілька хвилин.

Близько восьмої ранку в коридорі з'явилася Ірина.

Вона майже бігла.

Її волосся було розтріпане, пальто накинуте поспіхом, а очі червоні від сліз.

— Мамо!

Жінка одразу підвелася.

Ірина кинулася до неї.

— Де він?

— Там.

Вона показала на двері.

Ірина подивилася туди й завмерла.

— Що сказали лікарі?

— Поки нічого нового.

— Але він живий?

— Так.

Ірина заплющила очі.

Наче саме це слово їй зараз було потрібно почути.

Живий.

Вона повільно видихнула й обняла маму.

— Я так злякалася...

— Я теж, доню.

Ірина відступила й побачила Софію.

Вони вже бачилися раніше, але тепер це була зовсім інша зустріч.

Ірина підійшла до неї.

— Софіє...

Софія підвелася.

— Привіт.

Ірина кілька секунд просто дивилася на неї, а потім обійняла.

Міцно.

Без слів.

Софія притиснулася до неї й заплакала.

— Він так тебе любить, — прошепотіла Ірина.

Софія заплющила очі.

— Я знаю.

— Він постійно про тебе говорить.

— Я теж постійно про нього думаю.

Ірина відсторонилася й витерла сльози.

— Тоді ми його дочекаємося.

Софія кивнула.

— Дочекаємося.

Того дня вони майже не розходилися.

Мама Андрія принесла з дому теплий одяг для сина, хоча прекрасно розуміла, що він поки не зможе його вдягнути.

Вона принесла його улюблену футболку.

Поклала пакет на стілець і довго на нього дивилася.

— Навіщо я це принесла?.. — тихо сказала вона.

Софія взяла її за руку.

— Він одягне її.

Жінка подивилася на Софію.

— Ти думаєш?

— Я знаю.

Це була не впевненість.

Це була її віра, за яку вона трималася сама.

І мама Андрія теж вирішила триматися за неї.

Ірина весь час намагалася бути корисною.

Вона ходила по воду, приносила каву, говорила з медсестрами, телефонувала тим, кому потрібно було повідомити про стан Андрія.

Але іноді просто відходила в кінець коридору й плакала.

Одного разу Софія знайшла її біля вікна.

— Іро...

Ірина швидко витерла очі.

— Я нормально.

— Не треба.

— Що?

— Не треба робити вигляд, що ти нормально.

Ірина подивилася на неї.

— Я його молодша сестра. Я повинна триматися.

— Ні.

Софія взяла її за руку.

— Ти просто його сестра. І тобі страшно. Мені теж.

Ірина заплакала.

— Я боюся, що він більше ніколи не буде зі мною сваритися.

Софія крізь сльози усміхнулася.

— Буде.

— Звідки ти знаєш?

— Бо він страшенно впертий.

Ірина теж усміхнулася крізь сльози.

— Це правда.

Вони обійнялися.

Увечері мама Софії принесла їжу.

Ніхто не хотів їсти.

Але вона поставила пакети на стіл і сказала:

— Ви всі зараз будете їсти.

Батько Андрія хотів заперечити.

— Ми не можемо...

— Можете.

Вона подивилася на нього.

— Андрій прокинеться, а ви всі тут повністю знесилені. Йому це точно не сподобається.

Чоловік уперше за день ледь усміхнувся.

— Це правда.

Вони сіли разом.

Їли майже мовчки.

Але це вже не було тим страшним мовчанням, яке панувало зранку.

Вони були поруч.

Мама Андрія поклала руку на руку чоловіка.

Ірина сиділа біля Софії.

Мама Софії наливала всім чай.

А батько Андрія раптом сказав:

— Ми його дочекаємося.

Усі подивилися на нього.

— Скільки б це не тривало.

Мама Андрія кивнула.

— Скільки завгодно.

Ірина витерла сльози.

— Так.

Софія подивилася на двері реанімації.

— Скільки завгодно.

Вони не знали, скільки часу їм доведеться чекати.

Не знали, яким буде завтра.

Але того вечора кожен із них зрозумів одне:

вони не залишать Андрія самого.

Ні сьогодні.

Ні завтра.

Ніколи.