57.

Ранок був звичайним.

Настільки звичайним, що потім Софія ще довго прокручуватиме його в пам'яті, намагаючись знайти в ньому якийсь знак.

Андрій стояв біля дверей, застібаючи куртку.

— Я сьогодні, можливо, трохи затримаюся, — сказав він.

Софія саме поправляла йому комір.

— Через будівництво?

— Так. Треба перевірити кілька речей на об'єкті. Нічого серйозного.

— Тільки не затримуйся дуже.

Він усміхнувся.

— А ти сумуватимеш?

— Дуже.

— Тоді постараюся повернутися раніше.

Софія нахилилася й поцілувала його.

— Напиши, коли приїдеш.

— Напишу.

Він уже відкрив двері, але раптом обернувся.

— І ще.

— Що?

— Увечері нікуди не плануй.

— Чому?

— Хочу дещо тобі показати.

Софія примружилася.

— Знову секрети?

— Цього разу тобі сподобається.

— Ти мене заінтригував.

— Значить, сюрприз вдався.

Вона засміялася.

— Іди вже.

— Люблю тебе.

— І я тебе.

Двері зачинилися.

Софія ще кілька секунд дивилася на них, а потім повернулася до своїх справ.

Вона навіть не могла знати, що це була їхня остання звичайна розмова.

На будівництві Андрій провів кілька годин.

Погода була хорошою, працівники займалися своїми справами, техніка працювала у звичному ритмі.

Він саме обговорював із виконробом наступний етап робіт, коли почув різкий металевий звук.

Андрій інстинктивно підняв голову.

Одна з конструкцій змістилася.

— Відійди! — крикнув він чоловікові, який стояв поруч.

Той не одразу зрозумів, що відбувається.

Андрій кинувся до нього й відштовхнув убік.

За секунду важка конструкція з гуркотом обвалилася.

Хтось закричав.

Потім усе стихло.

Працівники кинулися до Андрія.

— Андрію!

Він не відповідав.

Один із чоловіків уже телефонував у швидку, інші намагалися допомогти.

— Тримайся, Андрію. Чуєш мене?

Жодної відповіді.

У цей самий час Софія стояла за барною стійкою «Кориці» й переглядала повідомлення від постачальника.

Вона вже кілька разів дивилася на годинник.

Андрій мав написати, коли приїде на будівництво.

Не написав.

Вона відкрила їхнє листування.

«Напиши, коли приїдеш ❤️»

Повідомлення залишалося непрочитаним.

Софія вже хотіла набрати його сама, коли телефон задзвонив.

Невідомий номер.

— Алло?

— Добрий день. Це Софія?

— Так.

— Я телефоную з будівництва. Ви знаєте Андрія?

Її серце раптом забилося швидше.

— Так. Що сталося?

Чоловік на іншому кінці кілька секунд мовчав.

— Тут стався нещасний випадок.

Софія відчула, як холод розійшовся по всьому тілу.

— З Андрієм?

— Так.

— Що з ним?

— Він отримав серйозні травми. Швидка вже приїхала.

Вона перестала чути навколишній шум.

— Куди його повезли?

Чоловік назвав лікарню.

Софія вже не слухала до кінця.

Вона лише повторювала про себе одну думку:

Тільки б він був живий.

— Софіє?

Перед нею стояла Аня.

— Що сталося?

Софія подивилася на неї.

— Андрій.

Їй не вистачило повітря.

— На будівництві... стався нещасний випадок.

Аня зблідла.

— Я їду з тобою.

— Мені треба...

Софія не могла договорити.

Аня взяла її за руку.

— Поїхали.

У лікарні Софія майже бігла коридором.

— Андрій Коваленко. Його привезли з будівництва.

Медсестра перевірила інформацію.

— Ви родичка?

Софія завмерла.

Вона хотіла сказати «дружина».

Але не могла.

Вони ще не були одружені.

— Я його дівчина.

Слово прозвучало так маленько й безпорадно.

Наче воно зовсім не описувало того, ким Андрій став для неї.

Медсестра подивилася на неї співчутливо.

— Зачекайте, будь ласка. Лікар вийде до вас.

Софія сіла на стілець.

Аня залишилася поруч.

Минуло кілька хвилин.

Потім десять.

Потім ще.

Нарешті двері відчинилися.

Лікар підійшов до них.

— Ви Софія?

Вона одразу підвелася.

— Так.

— Стан Андрія важкий. Зараз він у реанімації.

Софія дивилася на лікаря, намагаючись зрозуміти кожне слово.

— Він...

Голос зламався.

— Він виживе?

Лікар не дав їй легкої відповіді.

— Ми робимо все можливе.

І саме ця фраза зламала її остаточно.

Софія прикрила рот рукою, щоб не заплакати вголос.

Аня обійняла її.

— Я тут.

Софія притиснулася до неї.

— Я хочу до нього.

— Поки не можна.

— Але він сам.

— Софіє...

— Він боїться лікарень. Я знаю. Він завжди ненавидів лікарні.

Сльози текли по її щоках.

— Він не може там бути сам.

Аня нічого не сказала.

Лише міцніше обійняла її.

А за дверима реанімації Андрій лежав нерухомо.

І Софія ще не знала, що відтепер її життя розділиться на два періоди.

До цього дня.

І після нього.