56.

Минуло кілька днів.

Їхній новий дім поступово наповнювався життям. Коробок ставало дедалі менше, на кухні вже не залишилося жодного пакета з речами, а Софіїні книжки остаточно зайняли полицю у вітальні.

Вона навіть перестала замислюватися, де що лежить.

Тепер, прокидаючись вранці, автоматично тягнулася рукою до його чашки, знаючи, що саме там Андрій залишає її після ранкової кави.

Цього вечора він повернувся додому трохи пізніше.

Софія саме сиділа на дивані з ноутбуком на колінах.

— Привіт, — сказала вона, піднявши голову. — Я вже почала думати, що ти сьогодні ночуватимеш на будівництві.

— Не дочекаєшся.

Андрій зняв куртку, підійшов до неї й поцілував.

— Як день?

— Нормально. А твій?

— Теж.

Він сів поруч, але не поспішав розповідати, де був і що робив.

Софія помітила це одразу.

— Ти знову щось приховуєш.

— Чому ти так вирішила?

— Бо ти посміхаєшся.

— Я завжди посміхаюся, коли тебе бачу.

— Не викручуйся.

Андрій засміявся.

— Добре.

Він дістав телефон, відкрив потрібний лист і простягнув їй.

— Подивись.

Софія взяла телефон.

Спочатку вона просто читала.

Потім її очі стали ширшими.

— Андрію...

— Що?

Вона ще раз перечитала повідомлення.

— Це... воно?

— Воно.

— Ти справді забронював?

— Так.

Софія підняла на нього погляд.

— Ми їдемо в Італію?

— Ми їдемо в Італію.

Вона кілька секунд просто дивилася на нього, ніби не могла повірити.

— Коли?

— Через кілька тижнів.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Софія відклала телефон і обійняла його так міцно, що Андрій розсміявся.

— Я ж казала тобі, що хочу туди.

— Я пам'ятаю.

— Я просто не думала, що це станеться так швидко.

— Я теж не хотів відкладати.

Вона відсторонилася й подивилася на нього.

— А ти все сам організував?

— Майже.

— Навіть не сказав мені?

— Інакше це не був би сюрприз.

Софія усміхнулася.

— Ти неймовірний.

— Тепер починається найскладніше.

— Що?

— Ти ж захочеш взяти із собою половину гардероба.

Вона одразу серйозно замислилася.

— Не половину.

— Третину?

— Можливо.

— Софіє...

— Добре, добре. Я постараюся бути розумною.

Андрій обійняв її за плечі.

— Я хочу, щоб там ми просто були разом.

Без роботи.

Без «Кориці».

Без постійних дзвінків.

Без списків справ.

— Я теж.

Софія притулилася до нього.

— Я вже уявляю ранкову каву десь в Італії.

— Ти ж знаєш, що я можу приготувати тобі її і там.

— Тільки не кажи, що знову омлет.

— А що поганого в омлеті?

Вона засміялася.

— Нічого. Просто хочу, щоб цього разу ти дав мені спокійно поснідати без свого знаменитого сімейного рецепта.

— Домовилися.

Вони ще довго говорили про майбутню поїздку.

Про місто, куди хотіли поїхати.

Про маленькі ресторани.

Про прогулянки без маршруту.

Про те, що хоча б один день вимкнуть телефони й просто загубляться десь серед старих вулиць.

А коли Софія вже заснула, Андрій ще довго лежав поруч і дивився на неї.

Він тихо усміхнувся.

Попереду на них чекала Італія.

І він був упевнений, що це буде одна з найкращих їхніх поїздок.

Наступного дня Софія прийшла в «Корицю» з таким виразом обличчя, що Марта зрозуміла все ще до того, як вона встигла зняти пальто.

— Ну?

Софія усміхнулася.

— Що «ну»?

— Не роби вигляд. Ти або виграла мільйон, або Андрій нарешті сказав тобі щось, що ти від мене приховуєш.

Софія засміялася.

— Ми їдемо в Італію.

Марта на секунду застигла.

— Куди?

— В Італію.

— Та ну!

— Серйозно.

Марта одразу обійняла її.

— Я ж казала! Я ж знала, що він це запам'ятав!

— Я теж не думала, що він справді це зробить.

— А я думала. Він дуже уважний до тебе.

Софія усміхнулася, знімаючи пальто.

— Він усе організував сам. Я вчора сиділа й дивилася на бронювання, як дитина.

— І правильно. Ти стільки років про це говорила.

— Пам'ятаєш, як ми ще в університеті сиділи в кав'ярні й вигадували, куди поїдемо, коли нарешті матимемо нормальні гроші?

— Пам'ятаю. Ти тоді сказала, що першою буде Італія.

— І от тепер я справді туди їду.

Марта подивилася на неї уважніше.

— Ти дуже щаслива.

Софія на мить замовкла.

— Так.

А потім тихіше додала:

— І знаєш, що найдивніше? Мені зовсім не хочеться нічого контролювати. Раніше я б уже склала список місць, ресторанів, маршрутів, часів. А тепер хочу просто їхати з ним і дивитися, куди нас занесе.

— Оце вже любов, — усміхнулася Марта.

— Не починай.

— А що? Ти навіть не сперечаєшся.

Софія засміялася.

— Бо сперечатися з тобою марно.

До них підійшла Аня.

— Що тут відбувається? Чому ви обидві такі щасливі?

Марта урочисто повідомила:

— Софія їде в Італію.

— Ого! — Аня щиро зраділа. — Нарешті!

— Чому «нарешті»?

— Бо ти про неї стільки разів говорила, що я вже подумала, що ти туди подумки їздиш щотижня.

Софія засміялася.

— Тепер поїду насправді.

— А «Кориця»?

— Не переживай. На кілька днів ти від мене не позбудешся.

— Я саме про це й переживала.

Усі троє засміялися.

Увечері Софія повернулася додому пізніше.

Андрій уже був там. Він сидів на кухні з ноутбуком і щось переглядав.

— Привіт, — сказала вона, заходячи.

— Привіт.

Він одразу закрив ноутбук.

Софія це помітила.

— Знову секрети?