55.

Вечір застав їх удома майже одночасно.

Софія повернулася з «Кориці» трохи раніше, ніж зазвичай. День видався насиченим: кілька великих замовлень, нові постачальники, розмова з Анею щодо графіка. Вона встигла втомитися, але ця втома була приємною. Їй подобалося повертатися сюди.

Тепер вона вже не відчиняла двері порожньої квартири, де на неї чекала тиша.

Вона знала, що десь за цими дверима буде Андрій.

Софія поставила сумку на комод, зняла пальто й пройшла на кухню. Там було порожньо.

— Андрію?

Відповіді не було.

Вона заглянула у вітальню, потім у спальню. Його теж ніде не було.

Софія вже хотіла набрати його, коли почула звук ключа в замку.

За хвилину Андрій зайшов до квартири.

— Привіт.

— Привіт, — усміхнулася вона. — Я вже подумала, що ти мене покинув у нашому новому домі саму.

Він підійшов, обійняв її й поцілував у скроню.

— Навіть не думав.

— Де був?

Андрій на секунду затримав погляд на ній.

— У місті. Треба було дещо вирішити.

— По роботі?

— Частково.

Софія примружилася.

— Щось ти підозріло відповідаєш.

— Я?

— Ти.

— Може, просто втомився.

Вона ще кілька секунд дивилася на нього, а потім усміхнулася.

— Добре. Не допитуватиму.

Андрій видихнув майже непомітно.

— Дякую.

Вона цього не помітила.

— Я хочу їсти.

— Я теж.

— Тоді замовимо щось?

— Давай.

Вони разом сіли на диван, відкрили телефони й почали вибирати вечерю.

— Піца? — запропонувала Софія.

— Можна.

— Суші?

— Теж можна.

— Ти сьогодні дуже конкретний.

— Я просто погоджуюся з тобою.

— Небезпечно, — усміхнулася вона. — Я можу цим скористатися.

— Користуйся.

Вона відклала телефон і подивилася на нього.

— Знаєш, що я зрозуміла?

— Що?

— Мені подобається, коли ти так відповідаєш.

— Як?

— Наче тобі справді байдуже, що ми будемо робити, аби тільки разом.

Андрій подивився на неї й усміхнувся.

— Мені не байдуже.

— А що тоді?

— Мені важливо, щоб ти була щаслива.

Софія кілька секунд мовчала.

— Ти іноді говориш такі речі абсолютно буденно, а я потім не знаю, що тобі відповісти.

— Можеш нічого не відповідати.

— Не можу.

— Чому?

— Бо мені хочеться, щоб ти теж знав, що я щаслива.

Вона пересунулася ближче й поклала голову йому на плече.

— Дуже.

Андрій обійняв її.

На кілька хвилин вони просто залишилися так.

Потім Софія раптом підняла голову.

— А ти справді сьогодні був у місті по роботі?

Він засміявся.

— Ти знову повернулася до цього?

— Мені цікаво.

— Так.

— І все?

— Майже.

— А що означає «майже»?

Андрій подивився на неї.

— Дещо планував.

— Що?

Він усміхнувся.

— Скажу, коли прийде час.

Софія звузила очі.

— Ти щось задумав.

— Можливо.

— Андрію.

— Софіє.

— Я тебе знаю.

— А я тебе.

Вона ще трохи помовчала, а потім усміхнулася.

— Добре. Не буду допитувати.

— От і правильно.

— Але якщо ти готуєш мені якийсь сюрприз, я попереджаю: я дуже допитлива.

— Саме тому я нічого тобі не скажу.

— Жорстокий.

— Зате потім буде цікаво.

Софія знову притулилася до нього.

— Добре. Тоді чекатиму.

Він поцілував її у волосся.

— Недовго.

Вона не надала значення цим словам.

Андрій теж нічого більше не сказав.

Лише ще міцніше притиснув її до себе й на мить заплющив очі.

У його телефоні, який лежав на журнальному столику екраном донизу, вже були збережені квитки.

Італія перестала бути просто розмовою.

Тепер вона мала дату.

Наступного ранку Софія прокинулася від сонячного світла, яке пробивалося крізь щілину між шторами.

Вона ще кілька секунд лежала, не відкриваючи очей, а потім відчула, що Андрія поруч уже немає.

З кухні долинав тихий дзенькіт посуду.

Софія усміхнулася сама до себе.

Ще місяць тому вона навіть не могла уявити, що колись прокидатиметься в чужій квартирі й сприйматиме її як свою.

Вона накинула халат і пішла на кухню.

— Ти знову встав раніше за мене.

Андрій обернувся.

— А ти знову спала довше, ніж планувала.

— Я мала право.

— Звичайно.

— Я тепер офіційно живу тут.

— Саме тому можеш спати скільки хочеш.

Він поставив перед нею чашку кави.

Софія сіла за стіл.

— Знаєш, мені здається, я починаю звикати.

— До чого?

— До тебе вранці.

До того, що ти вариш каву, ходиш сонний по квартирі й чомусь завжди знаходиш мої речі раніше за мене.

— Бо твої речі вже всюди.

— Це претензія?

— Ні. Мені подобається.

Софія усміхнулася.

— Я теж думаю, що мені подобається.

Вона зробила ковток кави.

— Сьогодні після «Кориці» хочу заїхати до мами.

— Добре.

— Вона вчора дзвонила. Каже, що давно нас не бачила.

— Тоді поїдемо разом.

— Ти не проти?

Андрій навіть здивовано подивився на неї.

— Софіє, чому я маю бути проти?

— Не знаю. Просто подумала, що ти після роботи втомишся.

— Якщо ти їдеш до мами, я хочу поїхати з тобою.

Вона усміхнулася.

— Тоді поїдемо.

Андрій поставив свою чашку на стіл.

— А ввечері я маю для тебе одну пропозицію.

Софія одразу насторожилася.

— Знову?

— Знову.

— І цього разу ти скажеш, що це?

— Ні.

Вона засміялася.

— Ти стаєш нестерпним.

— Зате загадковим.

— Ти ніколи не був загадковим.

— Значить, настав час виправитися.