54.

Наступного дня Софія прокинулася раніше за Андрія.

Вона тихо встала, щоб не будити його, і пішла на кухню. Квартира вже поступово переставала нагадувати склад із коробок. На полицях з'явилися її книжки, біля вікна стояла керамічна ваза, а на кухні поруч із його чашками тепер стояли її.

Здавалося, ніби ці речі завжди були разом.

Софія поставила чайник і саме діставала каву, коли почула за спиною сонний голос:

— Ти куди втекла?

Вона обернулася й побачила Андрія, який стояв у дверях, скуйовджений після сну.

— Я не втекла. Я прийшла робити каву.

— Без мене?

— Ти спав.

— Це не причина.

Софія усміхнулася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Він підійшов до неї, обійняв і притулився підборіддям до її плеча.

— Тепер я звикатиму прокидатися й знаходити тебе поруч. А якщо одного ранку тебе не буде?

— Тоді ти подзвониш мені.

— І що скажеш?

— Що скучив.

— А якщо я скажу це вже через п'ять хвилин?

Софія засміялася.

— Тоді я скажу, що ти нестерпний.

— Але приємний?

— Іноді.

Вони разом приготували сніданок, а після нього Софія почала збиратися на роботу.

Андрій стояв біля дверей і спостерігав, як вона поправляє волосся перед дзеркалом.

— Що? — запитала вона, помітивши його погляд.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене вже хвилину.

— Просто думаю.

— Про що?

Він підійшов ближче.

— Про те, що мені подобається бачити тебе тут.

Софія усміхнулася.

— Тоді звикай.

— Я саме цим і займаюся.

Вона поцілувала його.

— Увечері побачимося.

— Обов'язково.

Коли двері за нею зачинилися, Андрій ще кілька секунд стояв нерухомо.

Потім дістав телефон.

На екрані вже було відкрите листування.

Він швидко написав:

«Так, дати підходять. Бронюємо.»

Після короткої паузи додав:

«Тільки, будь ласка, без зайвих деталей. Це сюрприз.»

Відправив повідомлення й усміхнувся.

У «Кориці» Софія саме витирала столик, коли до неї підійшла Марта.

— Ну?

— Що «ну»?

— Як воно?

— Що саме?

— Життя з чоловіком.

Софія засміялася.

— Марто, ми живемо разом лише кілька днів.

— Саме тому й питаю.

— Поки що прекрасно.

— Поки що?

— Я просто залишаю за собою право поскаржитися, якщо він почне займати половину ванної.

Марта засміялася.

— А ти?

— Що я?

— Ти вже звикла?

Софія на мить задумалася.

— Знаєш, так.

І це навіть дивно.

Я думала, що мені буде складно ділити з кимось свій простір. А тепер, коли приходжу додому і бачу його речі, мені здається, що квартира нарешті стала справжнім домом.

Марта усміхнулася.

— Ти дуже щаслива.

— Так.

Софія навіть не стала заперечувати.

— Дуже.

Марта кілька секунд дивилася на неї, а потім сказала:

— До речі, я згадала нашу вчорашню розмову про Італію.

Софія одразу оживилася.

— Не нагадуй. Я тепер постійно про неї думаю.

— Тоді, може, таки здійсниш свою мрію?

— Можливо.

— Ніяких «можливо». Треба просто взяти й поїхати.

Софія усміхнулася.

— Колись поїду.

Вона ще не знала, що людина, яка могла зробити це «колись» конкретною датою, уже зробила перший крок.

Андрій нічого їй не сказав.

Він хотів побачити її обличчя тоді, коли вона зрозуміє, що її мрія вже перестала бути просто мрією.