53. Перший ранок

Перший ранок у їхньому спільному домі настав тихо.

Софія прокинулася від запаху свіжозвареної кави. Кілька секунд вона просто лежала, не розплющуючи очей, насолоджуючись цим запахом і незвичним відчуттям спокою.

Потім повільно відкрила очі.

Стеля була знайома, але все навколо здавалося трохи іншим. На кріслі лежав її светр, біля шафи стояли ще не розібрані коробки, а на маленькому столику біля вікна виднілася та сама керамічна ваза, яку вона привезла зі своєї квартири.

Вона усміхнулася.

Тепер це був і її дім.

Софія накинула халат і вийшла зі спальні.

На кухні Андрій стояв біля плити. Він був у домашній футболці та спортивних штанах і виглядав настільки спокійно, ніби вони жили разом уже багато років.

— Ти давно прокинувся? — запитала вона, обіймаючи його зі спини.

Андрій усміхнувся й накрив її руки своїми.

— Хвилин двадцять тому. Не хотів тебе будити. Ти так міцно спала, що я навіть трохи позаздрив.

— Чому?

— Бо мені здається, що я останні кілька днів тільки й робив, що думав про те, скільки всього нам ще треба зробити. А ти спиш так, ніби в нас попереду ціла вічність.

Софія поклала підборіддя йому на плече.

— А хіба в нас її немає?

Андрій повернув голову й подивився на неї.

— Сподіваюся, що є.

Вона усміхнулася й відпустила його.

— Що готуєш?

— Сніданок.

— Це я вже зрозуміла. А конкретніше?

— Омлет.

Софія засміялася.

— Ти серйозно знову вирішив годувати мене омлетом?

— А що тебе не влаштовує?

— Нічого. Просто тепер, коли ми живемо разом, мені здається, що я приречена їсти його щонеділі.

— Можемо укласти угоду, — сказав він, ставлячи тарілку на стіл. — Один омлет на тиждень. В інші дні ти можеш обирати сама.

— А ти?

— А я буду готувати те, що ти обереш.

Софія сіла за стіл і подивилася на нього.

— Знаєш, це небезпечно.

— Що саме?

— Ти зараз привчаєш мене до хорошого. Потім я взагалі не захочу готувати сама.

Андрій сів навпроти й налив їй каву.

— Можеш не готувати.

— А ти не втомишся?

— Від тебе? Ні.

Він сказав це так просто, що Софія на секунду замовкла.

Потім усміхнулася.

— Ти знаєш, що такими фразами дуже легко зіпсувати людині сніданок?

— Чому?

— Бо після них треба сидіти й посміхатися, замість того щоб нормально їсти.

— Тоді їж.

Вона взяла виделку.

— Добре. Але май на увазі: я запам'ятовую такі речі.

— Я на це й розраховую.

Вони снідали повільно, час від часу обмінюючись поглядами.

За вікном починався звичайний будній день, але їм нікуди було поспішати.

На кухні ще не все було облаштовано. Частина її чашок стояла в коробці, кілька книжок чекали свого місця, а біля стіни лежала купа речей, які вони вирішили розібрати пізніше.

Софія озирнулася.

— Треба сьогодні хоча б трохи все це розкласти.

— Треба, — погодився Андрій.

— І не дивись на мене так. Ми не будемо залишати коробки посеред квартири на місяць.

— Я нічого не кажу.

— Але думаєш.

— Думаю, що кілька коробок можуть спокійно почекати.

Софія засміялася.

— Ти дуже швидко навчився користуватися моєю слабкістю.

— Якою саме?

— Я не люблю залишати справи незавершеними.

— Знаю.

Андрій на мить замовк, а потім додав:

— Саме тому мені подобається, що ти зараз сидиш тут і нікуди не поспішаєш. Можемо розкласти все сьогодні. Можемо завтра. Можемо навіть залишити частину до вихідних. У нас уперше немає потреби встигнути все одразу.

Софія подивилася на нього уважніше.

— Мені, мабуть, треба до цього звикнути.

— До чого?

— До того, що тепер я не сама.

Вона опустила погляд на чашку.

— Раніше, якщо щось треба було зробити, я просто робила. Якщо виникала проблема — вирішувала. Якщо було важко — нікому не казала, що важко. А тепер ти поруч і постійно нагадуєш мені, що можна не тягнути все на собі.

Андрій простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю.

— Мені не потрібно, щоб ти раптом стала іншою. Я просто хочу, щоб ти знала: тепер тобі не обов'язково справлятися з усім самій.

Софія переплела їхні пальці.

— Я знаю.

— Правда?

— Правда. Просто іноді мені ще потрібно нагадувати собі про це.

— Я можу нагадувати.

Вона усміхнулася.

— Тільки не надто часто. Бо тоді я почну користуватися.

— Можеш.

— Андрію...

— Що?

— Ти зараз дуже балуєш мене.

Він усміхнувся.

— Мені подобається.

Софія підвелася, забрала зі столу порожню чашку й підійшла до вікна.

Потім обернулася.

— А знаєш, що мені найбільше подобається?

— Що?

— Те, що це не здається страшним.

Андрій підвів на неї погляд.

— Що саме?

— Жити разом.

Вона усміхнулася.

— Я чомусь думала, що коли двоє людей починають жити разом, усе одразу стає складнішим. А сьогодні прокинулася і зрозуміла, що мені просто добре. Ти на кухні, я заходжу до тебе, ми снідаємо, сперечаємося через коробки... І це все настільки звичайно.

Вона зробила паузу.

— Але саме так я завжди й хотіла.

Андрій підвівся, підійшов до неї й обійняв.

— Я теж.

Вона притулилася до нього.

— Тоді, мабуть, нам пощастило.

— Мені точно.

Софія усміхнулася й підняла голову.

— А тепер ходімо розбирати коробки, поки я не передумала.

— Ось тепер я впізнаю тебе.

— Що це означає?

— Ти щойно сказала дуже красиві речі, а через хвилину вже придумала нам роботу.

— Хтось же має тримати цей дім у порядку.

— Добре, — засміявся Андрій. — Але спочатку ще одна кава.

— Згода.

Він узяв її за руку, і вони разом пішли на кухню.