52.Переїзд

Ранок минув у постійному русі.

Коробки одна за одною зникали з квартири Софії, речі акуратно складали в автомобіль, а Марта раз у раз зупинялася посеред кімнати, розглядаючи чергову дрібницю.

— Ти точно все це забираєш? — запитала вона, тримаючи в руках невелику декоративну вазу.

— Так, — усміхнулася Софія.

— Навіть її?

Софія взяла вазу й на мить затримала на ній погляд.

— Особливо її.

— Чим вона така особлива?

— Вона стояла ще в моїй першій орендованій квартирі. Потім переїхала зі мною сюди. Не хочу залишати її.

Марта усміхнулася.

— Виходить, разом із тобою переїжджає не тільки одяг.

Софія тихо засміялася.

— Схоже на те.

Андрій саме проходив повз із черговою коробкою.

— Що тут у нас?

— Речі з історією, — відповіла Марта.

— Тоді ставимо їх окремо, щоб нічого не пошкодити.

Софія подивилася на нього й усміхнулася.

— Дякую.

— Не за що.

Через кілька годин квартира майже спорожніла.

На стінах залишилися світліші прямокутники там, де ще вчора висіли фотографії.

Кімнати стали незвично просторими.

Софія востаннє пройшлася ними поглядом.

Тут вона жила сама.

Сюди поверталася після важких днів.

Тут плакала, сміялася, будувала плани.

А тепер залишала це місце.

Не тому, що воно перестало бути важливим.

Просто в її житті з'явився інший дім.

Андрій підійшов до неї й узяв за руку.

— Готова?

Софія ще раз озирнулася.

— Так.

Вона зачинила двері.

Коли вони нарешті приїхали до квартири Андрія, коробки почали з'являтися в кожній кімнаті.

— Господи, — Марта поставила чергову коробку на підлогу. — І це все треба ще розкласти?

— Не сьогодні, — одразу сказала Софія.

— Дякую. Бо я вже почала шкодувати, що погодилася допомагати.

Андрій засміявся.

— Можете їхати. Далі ми самі.

— Ні, тепер мені цікаво, чим усе закінчиться.

Аня, яка саме принесла останню коробку, подивилася на Софію.

— Я теж залишуся ще трохи.

— Дівчата, ви неймовірні.

— Ми просто хочемо переконатися, що ти не передумаєш, — пожартувала Марта.

— Уже пізно.

Софія усміхнулася й почала розглядати кімнату.

Серед коробок усе здавалося трохи чужим.

Але водночас — новим.

Її погляд зупинився на невеликому столику біля вікна.

Вона взяла ту саму керамічну вазу, яку принесла з квартири, і поставила її туди.

Андрій спостерігав за нею.

— Ось тут, — сказала Софія.

— Подобається?

— Дуже.

Вона озирнулася навколо.

— Знаєш, мені здається, вона тут завжди мала стояти.

Андрій підійшов до неї.

— Можливо, вона просто чекала.

— Чого?

— Свого нового дому.

Софія усміхнулася й обійняла його.

Позаду них Марта тихо сказала:

— Все. Тепер точно можна їхати.

Аня засміялася.

— Чому?

— Бо якщо ми залишимося ще на десять хвилин, вони почнуть цілуватися прямо посеред коробок.

— Марто!

Усі засміялися.

І навіть Андрій не став заперечувати.

Коли дівчата нарешті поїхали, у квартирі стало тихо.

Софія стояла посеред кімнати й дивилася на коробки.

— У нас ще стільки всього попереду.

Андрій підійшов до неї й обійняв зі спини.

— Нікуди не поспішаємо.

— А якщо я розкладу все за один день?

— Тоді я буду розкладати все назад, щоб ми мали привід провести разом ще один день.

Вона засміялася.

— Ти безнадійний.

— Зате тепер твій.

Софія накрила його руки своїми.

І вперше в цій квартирі вони залишилися удвох.

Серед коробок, незакінченого переїзду і речей, які ще тільки мали знайти свої місця.

Але найважливіше місце вони вже знайшли.

Одне в одному.

Коли за дверима стихли кроки Марти й Ані, квартира одразу стала незвично тихою.

Софія ще кілька секунд стояла посеред кімнати, озираючись навколо.

Коробки.

Пакети.

Кілька її речей уже лежали на дивані, а на столику біля вікна стояла та сама керамічна ваза.

Наче маленький знак того, що вона справді тут.

— Ти втомилася? — запитав Андрій.

— Трохи.

Вона усміхнулася.

— Але якось приємно.

— Що саме?

— Повертатися тепер сюди й знати, що це вже не просто твоя квартира.

Андрій підійшов ближче.

— А чия?

Софія подивилася на нього.

— Наша.

Він усміхнувся.

— Звучить добре.

— Дуже.

Вони ще трохи постояли посеред кімнати, а потім Софія раптом зняла взуття.

— Все.

— Що?

— Я більше нічого сьогодні не розкладаю.

— Підтримую.

— І коробки нехай стоять.

— Повністю підтримую.

Вона засміялася.

— Ти навіть не будеш переконувати мене, що треба закінчити?

— Ні.

Я хочу сьогодні просто побути з тобою.

Софія підійшла до нього й обійняла.

— Тоді що будемо робити?

Андрій задумався.

— Замовимо вечерю?

— Так.

— Відкриємо вино?

— Так.

— І будемо сидіти серед коробок?

— Обов'язково.

Через сорок хвилин вони вже сиділи на підлозі у вітальні.

На невеликому столику стояли коробки з їжею, келихи й дві чашки.

Софія піджала ноги під себе й озирнулася.

— Дивно.

— Що?

— Я завжди думала, що переїзд має бути якимось великим моментом.

Квіти, музика, все красиво розставлено...

А ми сидимо на підлозі серед коробок і їмо з картонних упаковок.

— Зате справжнє.

— Так.

Вона усміхнулася.

— Мені подобається.

Андрій узяв її за руку.

— Мені теж.

Вони їли, говорили про дрібниці, сміялися.

Потім Софія згадала: