51.

Розділ 51

Ранок видався напрочуд тихим.

Софія прокинулася першою.

За вікном повільно розвиднювалося, а поруч, поклавши одну руку під голову, спав Андрій.

Вона кілька хвилин просто дивилася на нього.

Він завжди здавався їй сильним.

Упевненим.

Людиною, яка знає відповіді майже на всі запитання.

А зараз виглядав зовсім інакше.

Спокійним.

Беззахисним.

По-домашньому рідним.

Вона обережно провела пальцями по його волоссю.

Андрій усміхнувся, навіть не розплющуючи очей.

— Я вже не сплю.

— Звідки ти знаєш, що це я?

— Бо тільки ти можеш так лагідно будити.

Софія тихо засміялася.

— А якби це був кіт?

— У мене немає кота.

— Поки що.

Він розплющив очі.

— Це натяк?

— Не знаю.

— Софіє...

Вона подивилася на нього.

— Якщо одного дня в нашому домі з'явиться кіт, я навіть не здивуюся.

Вона завмерла.

Він сказав це зовсім спокійно.

У нашому домі.

Не задумуючись.

Наче це було найприродніше у світі.

Він теж зрозумів, що сказав.

На мить між ними запала тиша.

— Тобі не здалося? — тихо запитав Андрій.

— Що саме?

— Я сказав "у нашому домі".

Софія ледь усміхнулася.

— Почула.

— І?

Вона повільно наблизилася й торкнулася чолом його чола.

— Мені дуже сподобалося, як це прозвучало.

Андрій обійняв її.

— Знаєш... останнім часом я все частіше думаю про це.

— Про що?

— Про нас.

Про те, що кожного вечора мені хочеться повертатися туди, де будеш ти.

Неважливо, чия це квартира.

Важливо тільки, щоб ти була вдома.

Софія мовчала.

Її серце билося так голосно, що здавалося, він теж це чує.

— Я теж про це думаю, — тихо зізналася вона.

— І що думаєш?

Вона усміхнулася.

— Що мені вже дивно прокидатися без тебе.

Він легенько поцілував її в лоб.

— Тоді, може, перестанемо щоразу вирішувати, у кого сьогодні ночувати?

Вона засміялася.

— Це було дуже романтичне освідчення... спільному побуту.

— Я архітектор.

Я люблю практичні рішення.

— А я думала, скажеш щось красиве.

Він уважно подивився їй в очі.

— Добре.

Скажу.

Він узяв її долоню.

— Софіє...

Мені більше не хочеться, щоб у моєму житті були окремо "я" і "ти".

Я хочу, щоб було "ми".

Не тому, що так правильно.

А тому, що поруч із тобою будь-який дім стає домом.

Софія відчула, як очі наповнилися слізьми.

— Ти зараз спеціально це сказав?

— Ні.

Це просто правда.

Вона обійняла його так міцно, ніби боялася, що ця мить може закінчитися.

— Добре, — прошепотіла вона.

— Добре що?

— Давай спробуємо жити разом.

На обличчі Андрія з'явилася усмішка, яку вона вже навчилася впізнавати.

Тиха.

Справжня.

Щаслива.

— Тільки є одна умова.

— Яка?

— Кавоварка буде твоєю.

— Домовилися.

— А сніданки — мої.

— Подивимося, — засміялася Софія.

— Чому?

— Бо твій омлет мені теж подобається.

Він розсміявся.

І вперше за довгий час обоє зрозуміли, що майбутнє перестало бути далеким.

Воно починалося вже сьогодні.