49. Батьки Андрія

Недільний ранок минув неспішно.

Після сніданку Андрій прибирав зі столу чашки, коли задзвонив телефон.

На екрані висвітилося: «Мама».

Він усміхнувся й відповів.

— Привіт, мам.

— Сину, ти ж пам'ятаєш, що сьогодні обіцяв приїхати? Батько вже встиг запитати, чи не передумав ти.

Андрій тихо засміявся.

— Пам'ятаю.

На кілька секунд він подивився на Софію, яка саме ставила тарілки в посудомийну машину.

— Але цього разу я приїду не сам.

У слухавці запала коротка тиша.

— Не сам? — голос мами одразу потеплішав. — То це означає саме те, про що я подумала?

Андрій усміхнувся.

— Думаю, так.

— Тоді навіть не думай відмовлятися. Ми дуже чекатимемо.

— Будемо за годину.

Він завершив виклик.

Софія вже стояла поруч.

— Мені здається, я здогадуюся, про що була розмова.

Андрій кивнув.

— Мама запросила нас на обід.

— Нас?

— Так.

Вона на мить завмерла.

— Андрію...

— Що?

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Софія нервово засміялася.

— Я не готова.

— До чого?

— До знайомства з твоїми батьками.

Він підійшов ближче й лагідно взяв її за руки.

— А коли була б готова?

Вона замислилася.

— Не знаю... Можливо, через місяць.

— Тоді через місяць ти теж сказала б, що ще рано.

Софія усміхнулася.

— Можливо...

— Ні.

Він легко торкнувся пальцем її носа.

— Зараз ти знову хотіла сказати «можливо».

Вона засміялася.

— Добре. Хотіла.

— Я знаю своїх батьків.

— А я ні.

— Саме тому хочу вас познайомити.

Вона уважно подивилася на нього.

— Хвилююся.

— І це нормально.

— А якщо я їм не сподобаюся?

Андрій навіть не дав їй договорити.

— Не вигадуй.

— Але...

Він ніжно обійняв її.

— Моя мама закохається в тебе за перші п'ять хвилин.

— А тато?

Андрій усміхнувся.

— Він буде мовчазніший.

— Це мене не заспокоює.

— Він добра людина. Просто не любить багато говорити.

Софія видихнула.

— Добре.

— Поїдемо?

— Дай мені хоча б двадцять хвилин.

— Для чого?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Переодягнутися.

Андрій окинув її поглядом.

— Ти й зараз дуже гарна.

Софія усміхнулася.

— Це ти так кажеш, бо закоханий.

Він зробив крок ближче.

— Саме тому мої слова найчесніші.

Вона відчула, як знову почервоніла.

І, ховаючи усмішку, пішла до спальні.

Андрій залишився стояти посеред кухні.

Він дивився їй услід і вперше за багато років відчув легке хвилювання перед зустріччю з власними батьками.

Бо цього разу він віз до них не просто гостю.

Він віз жінку, яку вже не уявляв поза своїм життям.

Автомобіль повільно зупинився біля великих кованих воріт.

Вони безшумно відчинилися, відкриваючи просторий двір.

Софія мимоволі затамувала подих.

Попереду височів сучасний двоповерховий будинок зі світлого каменю, дерева й скла. Великі панорамні вікна відбивали блакитне весняне небо, а широкий ґанок із дерев'яними колонами виглядав затишно, попри розміри будинку.

Доріжка з натурального каменю вела до входу, петляючи між доглянутими клумбами. Білі гортензії, лаванда, декоративні трави й молоді клени гармонійно поєднувалися між собою. На ідеально підстриженому газоні стояла дерев'яна гойдалка, а трохи далі виднілася простора тераса з великим столом, де, мабуть, часто збиралася вся родина.

Будинок виглядав дорогим.

Але зовсім не холодним.

У ньому не було бажання вразити когось розкішшю.

Навпаки — він ніби запрошував зайти всередину.

— Тут дуже красиво, — тихо сказала Софія.

Андрій усміхнувся.

— Для мене це просто дім.

Він легко переплів свої пальці з її.

— Готова?

Софія глибоко вдихнула.

— Здається...

Не встигли вони підійти до дверей, як ті відчинилися.

На порозі з'явилася усміхнена жінка років п'ятдесяти п'яти.

Світлий лляний костюм, коротке русяве волосся й добрі карі очі, дуже схожі на Андрієві.

— Нарешті! — радісно промовила вона.

Спершу міцно обійняла сина.

— Як же я скучила.

— Мамо, ми ж бачилися минулого тижня.

— Це було цілий тиждень тому.

Вона легко торкнулася його щоки, а тоді перевела погляд на Софію.

Усмішка стала ще теплішою.

— Софіє?

— Так.

— Я Олена.

Дуже рада, що ти приїхала.

Вона не просто потиснула їй руку.

А тепло обійняла.

Так щиро, що Софія відчула, як її хвилювання починає танути.

— Дякую... Мені теж дуже приємно.

— Заходьте швидше. Надворі гарно, але вдома ще краще.

У цей момент на ґанок вийшов високий чоловік із легкою сивиною на скронях.

Його постава була впевненою, а в погляді читалися спокій і мудрість людини, яка багато чого досягла в житті.

Він підійшов ближче.

— Добрий день.

Андрій потиснув батькові руку.

— Тату.

— Радію, що приїхав.

Потім чоловік повернувся до Софії.

— Сергій Вікторович.

Дуже приємно познайомитися.

Його голос був спокійним і доброзичливим.

Без жодної зверхності чи бажання оцінити.

— Мені теж дуже приємно, — усміхнулася Софія.

Раптом із будинку почувся веселий голос:

— Ну що, ви вирішили знайомитися без мене?

На ґанок швидко вибігла молода дівчина.

Вона міцно обійняла Андрія.

— Привіт, братику.

Потім подивилася на Софію й усміхнулася.

— Ми, здається, вже бачилися.

Софія уважно придивилася.

І одразу пригадала.

— Ви були в "Кориці".

— Саме так.