48.

Коли за Андрієм зачинилися двері квартири, Софія на мить притулилася до них спиною.

У квартирі було тихо.

Лише годинник відміряв секунди.

— Усе гаразд? — тихо запитав Андрій.

Вона обернулася й усміхнулася.

— Так.

Він зробив кілька кроків до неї.

— Ти сьогодні мовчазна.

— Просто щаслива.

Вона сама здивувалася цим словам.

Щаслива.

Так просто.

Так чесно.

Андрій ніжно торкнувся її руки.

— Про що думаєш?

— Про те, що не хочу, щоб цей вечір закінчувався.

Він усміхнувся.

— Я теж.

Вони пройшли на кухню.

Софія дістала дві склянки, нарізала фрукти, поставила на стіл сир і виноград.

Нічого особливого.

Але саме це їй подобалося.

Не потрібно було вигадувати привід бути разом.

Вони сиділи навпроти, говорили про день народження, сміялися з жартів Макса, згадували кумедні моменти вечора.

Поступово розмов стало менше.

Поглядів — більше.

Андрій простягнув руку через стіл.

Софія одразу поклала свою долоню в його.

— Знаєш, — тихо сказав він, — сьогодні я весь вечір ловив себе на думці, що хочу якнайшвидше залишитися з тобою наодинці.

Вона ледь усміхнулася.

— Я теж.

Він підвівся й підійшов ближче.

Дуже повільно.

Наче залишав їй час зробити крок назустріч.

Софія сама скоротила відстань між ними.

Їхній поцілунок був неспішним.

Без поспіху.

Без бажання щось довести.

Лише тепло, ніжність і довіра.

Андрій обіймав її так дбайливо, ніби вона була найдорожчим, що він тримав у руках.

Він торкнувся губами її чола.

Потім скроні.

Ледь усміхнувся.

— Ти неймовірна.

Софія заплющила очі.

За ці роки вона звикла бути сильною.

Самостійною.

Тією, яка все контролює.

А поруч із ним їй уперше захотілося просто бути собою.

Вона поклала голову йому на груди.

— Залишайся сьогодні.

Андрій поцілував її у волосся.

— Залишуся.

Він узяв її за руку.

Вони повільно вимкнули світло в кухні й пішли до кімнати.

За вікном весняне місто ще не спало.

Але для них світ ніби звузився до тихого світла нічника, теплого дотику рук і відчуття, що вони нарешті знайшли місце, де обоє хочуть бути.

Тієї ночі вони заснули, міцно обійнявши одне одного.

І, здається, саме це було найважливішим.