47. Вечірка Макса

Суботній вечір починався спокійно.

Софія саме закінчувала збиратися, коли отримала повідомлення від Андрія.

«Я вже під будинком».

Вона ще раз подивилася на себе в дзеркало.

Нічого особливого.

Проста сукня, легкий макіяж, волосся вкладене так, як їй подобалося.

Але чомусь хвилювалася вона більше, ніж очікувала.

Це був не просто вечір.

Вона вперше мала познайомитися з частиною його життя, де її ще не було.

Коли вона вийшла, Андрій одразу усміхнувся.

— Ти гарна.

— Дякую.

Вона сіла в машину.

— Куди ми їдемо?

— На день народження до Макса.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Ти не казав.

— Хотів сказати, коли буду впевнений, що ти погодишся.

— А якби я не погодилася?

Андрій усміхнувся.

— Тоді я б засмутився.

— Серйозно?

— Так.

Вона посміхнулася.

— Ти стаєш відвертішим.

— Можливо.

— Знову.

Він засміявся.

Святкування проходило у заміському будинку.

Було багато людей, але атмосфера була легкою.

Не офіційною.

Коли вони зайшли, до них одразу підійшов чоловік приблизно його віку.

— Ну нарешті!

Андрій усміхнувся.

— Максе.

— Я вже думав, що ти вирішив провести вечір із проєктами, а не людьми.

Він перевів погляд на Софію.

— А це, мабуть, причина, чому ти сьогодні прийшов не сам.

Софія трохи розгубилася, а Андрій спокійно сказав:

— Макс, це Софія.

— Дуже приємно.

Макс усміхнувся.

— Нарешті познайомилися.

Андрій одразу глянув на нього.

— Що означає «нарешті»?

— А те, що ми вже кілька місяців слухаємо про кав’ярню «Кориця».

Софія здивовано подивилася на Андрія.

— Справді?

— Максе...

— Що? Я просто кажу правду.

Він засміявся.

— Раніше він про роботу говорив більше, ніж про людей.

Андрій похитав головою.

— Ти сьогодні вирішив мене видати?

— Ні. Просто день народження.

Макс усміхнувся.

— Маю право.

Софія не стримала сміху.

І вперше побачила Андрія таким.

Не серйозним керівником.

Не чоловіком, який завжди тримає все під контролем.

А просто другом, якого люблять і добре знають.

І їй це подобалося.

За столом було весело.

Макс, як завжди, легко підтримував розмову, а Андрій час від часу тільки усміхався, коли друг починав згадувати минуле.

— До речі, Софіє, — сказав Макс, — ви знали, що Андрій колись зовсім не був таким серйозним?

Вона подивилася на нього з цікавістю.

— Не був?

— Ні.

Андрій одразу втрутився:

— Не слухай його.

— Саме тому треба слухати, — засміявся Макс.

— Яким він був? — запитала Софія.

Макс задумався.

— Амбітним. Дуже.

— Це я вже бачу.

— Але ще й трохи безрозсудним.

Андрій усміхнувся.

— Це неправда.

— Правда.

Макс повернувся до Софії.

— Коли ми тільки починали, у нього була одна ідея — створити власну архітектурну фірму.

— І що?

— Усі казали, що це занадто ризиковано.

Софія подивилася на Андрія.

— А ти?

— А я зробив.

Макс кивнув.

— Саме так. Він міг ночами сидіти над кресленнями, переробляти все по десять разів і злитися, якщо щось було не ідеально.

— Це дуже схоже на нього, — усміхнулася Софія.

— Але було одне, чого він ніколи не робив.

— Чого?

Макс подивився на Андрія.

— Не здавався.

На мить Андрій замовк.

Він не любив, коли його хвалили.

Особливо при інших.

— Ти перебільшуєш, — сказав він.

— Ні. Просто ти сам цього не помічаєш.

Софія дивилася на нього і усміхалася.

Їй подобалося дізнаватися про нього такі речі.

Не ті, які можна прочитати в новинах чи побачити на ділових зустрічах.

А ті, які знали тільки люди, що були поруч багато років.

— А ще, — додав Макс, — він завжди казав, що в нього немає часу на особисте життя.

Андрій одразу подивився на нього.

— Максе.

— Що? Це ж правда.

Софія підняла брови.

— Справді?

— Було таке, — спокійно відповів Андрій.

— І що змінилося?

Він подивився на неї.

— Напевно, я зрозумів, що не все важливе можна відкласти на потім.

Макс усміхнувся.

— Ось. Нарешті сказав.

Софія відчула, що за цими простими словами було набагато більше.

Вечір продовжувався.

Софія вже почувалася значно вільніше.

Спочатку вона трохи хвилювалася — усе-таки це були люди, які знали Андрія багато років.

Але дуже швидко зрозуміла: тут не потрібно було нікого вражати.

Достатньо просто бути собою.

— Ти знаєш, що найцікавіше? — сказав Макс, коли Андрій відійшов привітатися з кимось із гостей.

— Що?

— Я вперше бачу його таким.

Софія усміхнулася.

— Яким?

— Спокійним.

Вона задумалася.

— Він завжди здавався мені спокійним.

Макс похитав головою.

— Ні. Він просто завжди вмів виглядати так.

Софія подивилася на нього уважніше.

— А який він насправді?

Макс усміхнувся.

— Впертий.

Вона засміялася.

— Це я вже помітила.

— Вимогливий.

— Теж.

— Іноді занадто багато думає.

— О, це точно.

Вони обоє засміялися.

— Але, — додав Макс уже серйозніше, — він дуже надійний.

Софія тихо кивнула.

Це вона теж знала.

За цей час вона побачила: Андрій не з тих, хто багато говорить.

Він просто робить.

Через кілька хвилин він повернувся до них.

— Що ви тут обговорюєте?

Макс одразу відповів:

— Тебе.

— Я так і думав.