46. Без плану.

Понеділок повернув їх у звичний ритм.

Але цього разу все було трохи інакше.

Софія стояла в «Кориці» за стійкою, переглядаючи список справ на день, але кілька разів ловила себе на тому, що просто усміхається.

Нічого особливого не сталося.

Звичайний ранок.

Звичайні замовлення.

Звичайні розмови з гостями.

Але всередині було відчуття спокою, якого їй давно не вистачало.

— Ти сьогодні якась дуже щаслива, — сказала Аня, ставлячи чашки на полицю.

Софія подивилася на неї.

— Правда?

— Дуже помітно.

— Можливо, просто хороший день.

Аня усміхнулася.

— А може, хороший хтось?

Софія відразу зрозуміла, куди вона хилить.

— Аню...

— Я нічого не кажу.

Але її усмішка говорила зовсім інше.

Софія похитала головою й повернулася до роботи.

Та всередині знала — Аня має рацію.

Щось змінилося.

В офісі Андрія теж усе було як завжди.

Телефони.

Зустрічі.

Документи.

Працівники, які чекали його рішень.

Але цього разу, коли він зайшов у свій кабінет, він не відчував тієї звичної втоми.

Він поставив чашку кави на стіл і на мить зупинився біля вікна.

Колись його ранки починалися однаково.

Робота.

Плани.

Завдання.

Тепер у них з’явилося ще щось.

Думка про неї.

Він узяв телефон і кілька секунд дивився на екран.

Потім написав:

«Як твій ранок?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Добре. А твій?»

Він усміхнувся.

«Теж добре».

За цими двома словами було набагато більше.

Софія дивилася на повідомлення й усміхалася.

Бо ще зовсім недавно Андрій був для неї просто чоловіком, який щоранку приходив за кавою.

А тепер став людиною, про яку хотілося знати навіть найменші речі.

Як пройшов його день.

Чи встиг поїсти.

Чи не перевтомився.

І, можливо, саме з таких маленьких речей починалося щось справжнє.

Вечір у «Кориці» був спокійним.

Після насиченого дня Софія нарешті могла трохи перепочити.

Вона сиділа за столиком біля вікна з чашкою чаю, переглядаючи записи в блокноті.

Аня вже пішла додому, залишивши всі справи на завтра.

Кілька гостей ще сиділи в залі, насолоджуючись тишею й атмосферою кав’ярні.

Софія подивилася на годинник.

Вона сама не хотіла визнавати, але весь день чекала на повідомлення від Андрія.

Не тому, що їй було нудно.

А тому, що тепер його присутність стала для неї важливою.

Коли двері «Кориці» відчинилися, вона навіть не одразу підняла погляд.

А потім усміхнулася.

Андрій.

Він зайшов, як завжди, спокійний і впевнений.

Але тепер між ними було щось зовсім інше.

— Добрий вечір, — сказав він.

Софія усміхнулася.

— Добрий вечір.

Він підійшов до стійки.

— Мені, будь ласка, каву.

Вона примружилася.

— Тільки каву?

— і тебе 

Софія посміхнулася і подала каву

Він подивився на чашку.

— Дякую.

— Будь ласка.

Але ніхто з них не поспішав завершувати цю коротку розмову.

Він сів за свій звичний столик.

Тільки тепер уже не сам.

Через кілька хвилин Софія підійшла до нього.

— Як день?

— Довгий.

— Втомився?

— Трохи.

Вона сіла навпроти.

— А чому тоді приїхав сюди, а не додому?

Андрій подивився на неї.

— Бо вдома тихо.

Пауза.

— А тут мені добре.

Софія відчула, як ці слова торкнулися її.

Бо вона знала, що для нього це багато означає.

Чоловік, який роками звик до самотніх вечорів, тепер сам шукав місце, де його чекали.

І цим місцем стала вона.

Коли останні гості вийшли з «Кориці», Софія ще кілька хвилин перевіряла записи.

Андрій терпляче чекав біля дверей.

— Ти завжди так довго працюєш?

Вона підняла погляд.

— Раніше було ще довше.

— І як ти витримувала?

Софія усміхнулася.

— Не знаю. Напевно, просто звикла.

Він похитав головою.

— Ти дуже сувора до себе.

— А ти дуже добре це помічаєш.

— Можливо, тому що сам такий.

Це змусило її усміхнутися.

Вони вийшли на вулицю.

Місто вже стало тихішим.

Ліхтарі відбивалися на мокрій після вечірнього дощу бруківці, а прохолодне повітря нагадувало, що весна тільки починається.

— Куди йдемо? — запитала Софія.

— Просто прогуляємося.

— Без плану?

Вона подивилася на нього з легкою усмішкою.

— Ти ж завжди все плануєш.

Андрій засміявся.

— Ось бачиш, ти досі це пам’ятаєш.

— Звичайно. Ти ж обирав ресторан, читав відгуки, усе продумував.

— А ти тоді сказала, що я завжди все планую.

— Бо це правда.

Він подивився на неї.

— Можливо, настав час іноді робити щось просто так.

Вони йшли поруч, не поспішаючи.

Софія розповідала йому про перші дні після відкриття «Кориці».

Про те, як боялася, що ніхто не прийде.

Як сиділа ввечері сама в порожній кав’ярні й думала, чи правильно зробила.

— Ти шкодувала? — запитав Андрій.

Вона замислилася.

— Ні.

Потім усміхнулася.

— Було страшно. Дуже.

— Але ти зробила це.

— Так.

Андрій подивився на неї з гордістю.

— Саме це мені в тобі подобається.

Софія повернула голову.

— Що саме?

— Ти не чекала, поки хтось дозволить тобі змінити своє життя.

Вона тихо усміхнулася.

— А ти?

— Що я?

— Ти чекав?

Андрій на кілька секунд замовк.

— Можливо.

— Серйозно?

— Так.

Він дивився вперед.

— Я багато років будував життя, яке мало виглядати правильним.