44. Загадкова подія

Суботній ранок був по-весняному свіжим.

Зима повільно відступала, залишаючи після себе лише невеликі острівці снігу в затінених місцях. Сонце вже гріло по-іншому — не по-зимовому, а м'яко й обережно, ніби боялося поспішати.

Софія стояла біля відчиненого вікна й на кілька секунд заплющила очі.

Весну вона любила найбільше.

Саме навесні завжди здавалося, що життя може початися заново.

Вона усміхнулася цій думці й повернулася до шафи.

Андрій так і не сказав, куди вони їдуть.

Лише загадково відповів:

— Побачиш.

І хоч Софія кілька разів намагалася випитати хоч щось, він лише усміхався.

«Тобі сподобається», — сказав він напередодні.

Вона дістала ніжно-блакитну сукню міді.

Просту.

Без мережива й блискіток.

Саме таку, у якій почувалася собою.

Зверху одягла світле бежеве пальто, обрала високі чоботи на невисоких підборах і тонкий шовковий шарф.

Перед дзеркалом затрималася лише на хвилину.

Легкий макіяж.

Трохи туші.

Ніжний блиск на губах.

Волосся залишила розпущеним, лише прибравши кілька пасом за вуха.

— Здається, достатньо, — тихо сказала сама собі.

Вона не намагалася справити враження.

Просто хотіла, щоб Андрію сподобалося, як вона виглядає.

Рівно об одинадцятій пролунав дзвінок у двері.

Софія відчула, як серце чомусь забилося швидше.

Відчинила.

На порозі стояв Андрій.

Темно-синє пальто чудово пасувало до світлої сорочки, а в руках він тримав ключі від автомобіля.

Кілька секунд він мовчав.

Просто дивився на неї.

Так уважно, що Софії стало трохи ніяково.

Вона усміхнулася.

— Щось сталося?

Він ледь похитав головою.

— Ні.

— Тоді чому мовчиш?

На його обличчі з'явилася та сама стримана усмішка, яку вона вже навчилася впізнавати.

— Просто ти дуже красива.

Софія відчула, як щоки миттєво стали теплими.

Вона опустила погляд і тихо засміялася.

Він простягнув їй руку.

— Поїхали?

— Поїхали.

Коли вони вийшли надвір, повітря було прохолодним, але сонячним.

Андрій відчинив перед нею дверцята автомобіля.

Софія вже хотіла сісти, коли помітила на задньому сидінні великий букет білих тюльпанів.

Вона здивовано обернулася до нього.

— Які гарні...

Андрій простежив за її поглядом.

— Подобаються?

— Дуже.

Вона усміхнулася.

— Для когось особливого?

На його обличчі майнула загадкова усмішка.

— Так.

Софія на мить замовкла.

Чомусь усередині ледь відчутно защеміло.

Вона не стала нічого запитувати.

Лише сіла в автомобіль, пристебнула пасок безпеки й подивилася у вікно.

Андрій сів за кермо, завів двигун і, ніби нічого не сталося, спокійно запитав:

— Готова?

Софія повернулася до нього й усміхнулася.

— До сюрпризів — завжди.

Автомобіль повільно рушив з місця.

Попереду був день, який мав відкрити для неї Андрія з боку, про який він ніколи не розповідав сам. 

Дорога минала неспішно.

За вікном одне за одним залишалися знайомі квартали міста.

Сонце час від часу ховалося за легкими хмарами, але вже по-весняному впевнено нагадувало про себе.

У машині тихо грала музика.

Не настільки голосно, щоб заважати розмові.

І не настільки тихо, щоб її хотілося вимкнути.

Софія крадькома поглянула на Андрія.

Він, як завжди, уважно стежив за дорогою.

Одна рука лежала на кермі, інша — на підлокітнику.

Спокійний.

Зосереджений.

І дивним чином поруч із ним вона теж ставала спокійнішою.

— То ти так і не скажеш, куди ми їдемо? — усміхнулася вона.

— Уже майже приїхали.

— Це я вже чула.

— І це досі правда.

— Ти безнадійний.

— Можливо.

Софія тихо засміялася.

— Здається, це слово від тебе тепер не відчепиться.

— А тобі не подобається?

— Навпаки.

Вона повернулася до вікна.

— Воно якось... заспокоює.

Андрій усміхнувся.

— Не думав, що звичайне слово може мати такий ефект.

— Це не слово.

Він коротко глянув на неї.

— А що?

— Людина, яка його говорить.

На кілька секунд у салоні запала тиша.

Не незручна.

Та, у якій не потрібно поспішати щось сказати.

Андрій першим порушив мовчання.

— Знаєш... мені подобається, що ти вмієш помічати такі речі.

— Які?

— Те, на що більшість навіть не звертає уваги.

Софія усміхнулася.

— У кав'ярні це професійна звичка.

— Помічати людей?

— Їхній настрій.

Вона злегка повернулася до нього.

— Хтось заходить по каву.

А комусь насправді потрібна звичайна розмова.

— І ти завжди це відчуваєш?

— Не завжди.

Вона задумалася.

— Але намагаюся.

Андрій кивнув.

— Саме тому до тебе хочеться повертатися.

Софія відчула, як усередині стало тепло.

Не від компліменту.

Від того, що він говорив абсолютно щиро.

За розмовою вона навіть не помітила, як автомобіль звернув із головної дороги.

Попереду з'явилася сучасна двоповерхова будівля зі світлим фасадом, великими панорамними вікнами й доглянутою територією.

Біля входу вже збиралися люди.

Поруч майоріли кульки в біло-блакитних кольорах, а на невеликій сцені працівники перевіряли мікрофони.

Софія здивовано подивилася на Андрія.

— Це... лікарня?

Він усміхнувся.

— Ні.

— Тоді що?

Андрій заглушив двигун.

На мить подивився на будівлю, ніби переконуючись, що все готово.

Потім перевів погляд на Софію.

— Це будинок для проживання літніх людей.

Вона мовчки дивилася у вікно.