43. Тиша, яку хочеться розділити

В офісі давно стало тихо.

Більшість працівників уже розійшлися додому.

У коридорах більше не було чути голосів, телефонних дзвінків і швидких кроків.

Лише світло в кабінеті Андрія ще залишалося увімкненим.

Він любив цей час.

Коли день нарешті сповільнювався.

Коли не потрібно було поспішати на зустрічі, відповідати на десятки запитань і приймати рішення одне за одним.

Саме в такі вечори він міг спокійно переглянути креслення, подумати над новими ідеями, розкласти все по полицях.

Тиша ніколи його не лякала.

Навпаки.

Вона завжди була для нього місцем, де він відновлювався.

Але останнім часом щось змінилося.

Не сама тиша.

Він досі її любив.

Просто тепер іноді хотілося, щоб у цій тиші була ще одна людина.

Андрій відкинувся на спинку крісла й подивився на телефон.

Він не був людиною, яка часто дзвонила без причини.

Якщо телефонував — зазвичай мав конкретне питання.

Домовитися.

Уточнити.

Вирішити.

Але зараз причини не було.

І, можливо, саме тому він натиснув на її ім’я.

Софія саме складала останні документи перед закриттям кав’ярні, коли задзвонив телефон.

Побачивши ім’я Андрія, вона одразу усміхнулася.

— Привіт.

— Привіт.

Вона одразу помітила спокій у його голосі.

— Ти ще в офісі?

— Так.

— Я так і думала.

Він усміхнувся.

— Чому?

— Бо ти з тих людей, які можуть сказати: «Ще десять хвилин», а потім виявиться, що минуло дві години.

— Можливо.

— Андрію.

— Що?

— Ти знову сказав це слово.

Він тихо засміявся.

— Здається, мені вже не позбутися цієї звички.

— Ні.

Вона теж усміхнулася.

— Але мені подобається.

Кілька секунд вони просто мовчали.

І це мовчання не було незручним.

— Як пройшов день? — запитав Андрій.

— Добре.

— Тільки добре?

Софія задумалася.

— Насправді краще, ніж зазвичай.

— Чому?

Вона подивилася на квіти, які він приніс зранку.

Вони стояли у вазі біля каси.

— Напевно, через маленькі приємні речі.

— Наприклад?

— Наприклад, квіти.

Андрій усміхнувся.

— Я радий, що вони тобі сподобалися.

— Сподобалися.

Вона зробила паузу.

— Знаєш, що цікаво?

— Що?

— Я давно не звикла, що хтось просто думає про мене.

На тому боці стало тихо.

Андрій не поспішав відповідати.

Бо розумів, що це не просто фраза.

— А ти давно звикла все робити сама, правда?

Софія усміхнулася.

— Можливо.

— Знову це слово.

Вона засміялася.

— Бачиш? Тепер воно твоє.

Андрій теж усміхнувся.

— Добре.

Він подивився на креслення, які лежали перед ним.

— Сьогодні був складний день.

— Дуже?

— Досить.

— І що допомагає після таких днів?

Він замислився.

Раніше відповідь була проста.

Тиша.

Робота.

Книга.

Прогулянка.

А тепер...

— Напевно, розмова з тобою.

Софія на секунду замовкла.

— Це серйозна заява від людини, яка любить тишу.

— Я досі її люблю.

— Тоді?

Андрій усміхнувся.

— Просто іноді хорошу тишу хочеться розділити з кимось.

Софія нічого не сказала.

Але він почув її усмішку.

— Ти знаєш, що стаєш небезпечним?

— Чому?

— Бо кажеш такі речі дуже спокійно.

— А як треба?

— Не знаю.

Вона тихо засміялася.

— Мабуть, я просто ще звикаю до тебе такого.

— А я до себе такого.

Ця відповідь змусила її замовкнути.

Бо саме це їй подобалося в ньому найбільше.

Він не грав роль.

Не намагався здаватися іншим.

Він просто поступово відкривав їй ту частину себе, яку мало хто бачив.

— Добраніч, Андрію.

— Добраніч, Софіє.

Він уже хотів завершити дзвінок, але зупинився.

— Софіє?

— Так?

— Дякую.

— За що?

— За те, що сьогодні зайшла.

Вона усміхнулася.

— Будь ласка.

І після цього дзвінка Андрій ще кілька хвилин сидів у своєму кабінеті.

Навколо була та сама тиша.

Та сама, яку він завжди любив.

Але тепер вона вже не здавалася такою самою.

Наступного дня Софія кілька разів ловила себе на тому, що посміхається без причини.

Вона займалася звичними справами.

Перевіряла замовлення.

Готувала список продуктів на наступний тиждень.

Розмовляла з відвідувачами.

Але десь між усіма цими справами в думках знову з’являвся Андрій.

Його спокійний голос.

Його погляд.

Те, як він не поспішав говорити зайвого, але завжди помічав більше, ніж інші.

Софія не хотіла зізнаватися навіть собі, наскільки сильно їй подобалося, що поруч із ним вона могла просто бути собою.

Без необхідності щось доводити.

Без страху здатися слабкою.

Увечері, коли вона вже була вдома, задзвонив телефон.

— Привіт, мамо.

— Привіт, доню.

Софія усміхнулася.

— Як ти?

— Добре.

Мама зробила невелику паузу.

— А ти?

— Я теж.

— Ні.

Софія засміялася.

— Що означає «ні»?

— Я тебе знаю.

У голосі мами була усмішка.

— Ти зараз говориш не так, як завжди.

Софія сіла на диван.

— А як я говорю?

— Раніше ти завжди поспішала сказати, що все добре.

Пауза.

— А зараз ніби справді добре.

Софія опустила погляд.

Бо мама мала рацію.

Після розлучення вона навчилася приховувати втому за звичайним «усе нормально».

Не хотіла нікого турбувати.

Навіть найближчих.

— Можливо.