42. Офіс Андрія

Дорога назад була зовсім не схожа на ту, якою вони їхали сюди.

Тоді між ними ще залишалося трохи невідомості.

А зараз у машині панувало відчуття спокою.

Софія сиділа поруч і дивилася у вікно.

Вогні міста пробігали повз, відбиваючись у склі.

Вона думала про те, як дивно іноді змінюється життя.

Ще кілька місяців тому вона була впевнена, що їй більше нічого не потрібно.

Нова кав'ярня.

Нова сторінка.

Тільки вона і її плани.

Вона навіть не уявляла, що одного дня буде сидіти в машині чоловіка й думати не про те, як упоратися з усім самій.

А про те, як добре, коли поруч є хтось, із ким можна просто мовчати.

— Про що думаєш? — запитав Андрій.

Софія повернулася до нього.

— Як ти завжди знаєш?

— Що саме?

— Коли я про щось думаю.

Він усміхнувся.

— Напевно, вже навчився.

— І що, багато часу знадобилося?

Андрій задумався.

— Не так багато, як я очікував.

Вона посміхнулася.

— Це комплімент?

— Це факт.

Кілька секунд вони їхали мовчки.

Потім Софія тихо сказала:

— Мені сподобався цей вечір.

Андрій глянув на неї.

— Мені теж.

— Знаєш, що найцікавіше?

— Що?

— Я думала, що після всього, що було в моєму житті, мені буде складно знову комусь довіряти.

Він нічого не відповів.

Лише уважно слухав.

— А поруч із тобою якось легко.

Андрій міцніше стиснув кермо.

Ніби ці слова означали для нього більше, ніж вона могла уявити.

— Софіє...

Вона подивилася на нього.

— Що?

— Мені подобається, що ти не намагаєшся здаватися іншою.

Вона усміхнулася.

— А ти?

— Що я?

— Ти теж не такий, яким здавався спочатку.

Він тихо засміявся.

— На початку я, здається, був не дуже привітним.

— Трохи.

— Трохи?

— Добре. Дуже трохи більше, ніж трохи.

Він розсміявся.

І Софія зрозуміла, що їй подобається чути його сміх.

Бо раніше вона майже ніколи його не бачила таким.

Біля її будинку Андрій заглушив двигун.

Але ніхто не поспішав виходити.

Ці кілька секунд тиші були особливими.

Не тому, що вони не знали, що сказати.

А тому, що ніхто не хотів закінчувати цей вечір.

— Дякую тобі, — сказала Софія.

Андрій повернувся до неї.

— За що?

— За цей вечір.

Він усміхнувся.

— Я думав, це я маю тобі дякувати.

— Чому?

— За те, що поруч із тобою мені не потрібно постійно бути сильним.

Софія уважно подивилася на нього.

Вона не очікувала почути саме це.

— Андрію...

Він усміхнувся.

— Що?

— Мені здається, що з правильною людиною не потрібно грати жодних ролей.

Він кілька секунд дивився на неї.

Потім простягнув руку і легко торкнувся її щоки.

— Ти знаєш, що робиш зі мною?

Софія ледь усміхнулася.

— Ні.

— І добре.

— Чому?

— Бо я сам ще намагаюся зрозуміти.

Вона тихо засміялася.

Андрій нахилився й поцілував її.

Цього разу ніжно.

Без поспіху.

Без бажання щось довести.

Просто тому, що йому хотілося бути ближче.

Коли вони відсторонилися, він прошепотів:

— Добраніч, Софіє.

— Добраніч, Андрію.

Вона вже відчинила двері, але зупинилася.

— До завтра?

Він усміхнувся.

— До завтра.

І тільки коли вона зайшла у під'їзд, Андрій завів машину.

Але їхав додому з відчуттям, що цей вечір змінив щось важливе.

Не гучно.

Не помітно для інших.

Але назавжди.

Наступного ранку Софія прийшла до «Кориці» трохи раніше.

Вона любила цей момент.

Коли кав’ярня ще була тихою.

Коли перші промені сонця пробивалися крізь вікна, а запах свіжої випічки поступово наповнював зал.

Це був її маленький світ.

Місце, яке вона створила сама.

Софія саме розкладала чашки, коли почула дзвін дверей.

— Доброго ранку.

Вона усміхнулася ще до того, як обернулася.

Андрій.

Але цього разу він прийшов не сам.

У руках він тримав невеликий букет квітів.

Не великий і пафосний.

Просто ніжні квіти, які ідеально пасували до ранку.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Це мені?

Андрій усміхнувся.

— А тут є ще хтось, кого можна так порадувати?

Вона взяла букет і кілька секунд просто дивилася на нього.

— Андрію...

— Що?

— Ти не перестаєш мене дивувати.

— Це добре чи погано?

Софія усміхнулася.

— Поки що добре.

Він сперся на стійку.

— Я просто хотів, щоб твій ранок почався трохи приємніше.

Вона провела пальцями по пелюстках.

І чомусь саме цей простий жест зачепив її найбільше.

Не дорогий подарунок.

Не великі слова.

А те, що хтось прокинувся й подумав про неї.

— Ти завжди такий уважний?

Андрій замислився.

— Не знаю.

— Не знаєш?

— Можливо, просто раніше не було для кого.

Софія підняла очі.

Їхні погляди зустрілися.

На мить навколо ніби стало тихіше.

— Це дуже небезпечна відповідь, — тихо сказала вона.

— Чому?

— Бо після таких слів люди починають багато думати.

Андрій усміхнувся.

— А ти багато думаєш?

Вона зробила вигляд, що задумалася.

— Іноді.

— А сьогодні?

Софія подивилася на квіти у своїх руках.

— Сьогодні, здається, так.

Він усміхнувся.

— Тоді день уже почався добре.

Вона поставила букет у вазу біля стійки.

І раптом «Кориця» стала ще затишнішою.

Можливо, справа була не тільки у квітах.

А в тому, що тепер у цьому місці з’явилася ще одна маленька історія.