41. Побачення

Наступного ранку Софія прийшла до «Кориці» трохи раніше, ніж зазвичай.

Можливо, тому що мала багато справ.

А можливо, тому що не хотіла зізнаватися собі — вона чекала його.

Вона розставляла чашки на полиці, перевіряла замовлення, поправляла дрібниці, які й так були на своїх місцях.

Робила все, що робила щодня.

Але сьогодні все відчувалося трохи інакше.

Наче звичне місце стало новим.

Коли двері відчинилися, вона навіть не одразу підняла очі.

А потім усміхнулася.

Андрій.

Він зайшов, як завжди.

Але водночас зовсім не так.

Раніше він заходив із серйозним виразом обличчя, кивав, замовляв каву і сідав за свій звичний столик.

Сьогодні ж він усміхнувся їй ще з порога.

— Доброго ранку.

Софія на секунду завмерла.

— Доброго.

Він підійшов до стійки.

— Як спалося?

Запитання було просте.

Але від нього вона одразу згадала вчорашній вечір.

— Добре.

Вона усміхнулася.

— А тобі?

— Краще, ніж давно.

Софія підняла брови.

— Це через каву?

Андрій усміхнувся.

— Можливо.

Вона засміялася.

— Ти знову це слово використовуєш.

— Схоже, воно мені підходить.

Він подивився на неї трохи довше, ніж зазвичай.

І цього разу Софія не відвела погляд.

Між ними більше не було тієї невидимої межі, яка раніше залишалася.

Він більше не був просто постійним гостем.

А вона — просто власницею кав’ярні.

— Твій американо? — запитала вона.

— Так.

— Без змін?

Андрій усміхнувся.

— Не все ж потрібно змінювати.

Софія на мить задумалася над цими словами.

Бо деякі речі справді хотілося залишити такими, як є.

А деякі — вже ні.

Андрій допив останній ковток кави й закрив ноутбук.

Підвівшись із-за столика, він підійшов до стійки.

— Уже тікаєш? — усміхнулася Софія.

— Доведеться.

— Робота не чекатиме?

— На жаль.

Він сперся ліктем на стійку й кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Софіє.

— Ммм?

— У тебе сьогодні ввечері багато роботи?

Вона здивовано підняла очі.

— Після восьмої — ні. А що?

— Тоді я заїду за тобою.

На її обличчі з'явилася усмішка.

— Знову ресторан?

— Ні.

— Тоді куди?

— На каву.

Вона тихо засміялася.

— Андрію, ти зараз стоїш у кав'ярні.

— Знаю.

— І щойно випив каву.

— Так.

— То навіщо ще одна?

Він усміхнувся.

— Бо ця була для того, щоб прокинутися.

Вона схрестила руки на грудях.

— А вечірня?

Андрій не відводив погляду.

— Щоб побути з тобою.

На кілька секунд у кав'ярні ніби стало тихіше.

Софія відчула, як усередині все тепло стислося.

— Це дуже небезпечна відповідь.

— Чому?

— Бо після таких слів важко відмовити.

— То не відмовляй.

Вона опустила очі, приховуючи усмішку.

— О котрій?

— О восьмій.

— Добре.

— Це означає «так»?

— Це означає, що о восьмій я вже чекатиму.

Андрій усміхнувся.

— Домовилися.

Він уже збирався покласти гроші за каву 

—а кава сьогодні тобі за рахунок закладу.

Він здивовано підняв брову.

— Це ще чому?

Вона лукаво всміхнулася.

— Вважай, що це аванс за вечірню.

Андрій розсміявся.

— Тоді ввечері моя черга.

— Побачимо.

Він ще раз усміхнувся їй і вийшов із кав'ярні.

Софія провела його поглядом до самих дверей.

І тільки коли вони зачинилися, зрозуміла, що вже рахує години до восьмої вечора.

Рівно о восьмій Софія вимкнула світло в залі.

За склом ще кілька секунд горіла вивіска «Кориця», а потім і вона згасла.

Софія замкнула двері й обернулася.

Андрій уже чекав.

Він стояв, спершись на машину, і, побачивши її, усміхнувся.

— Я не запізнився?

— Ні. Навіть дивно.

— Чому?

— Ти ж любиш приїжджати на п'ять хвилин раніше.

— Сьогодні на три.

Вона засміялася.

— Прогрес.

Він відчинив перед нею дверцята.

— Прошу.

Софія сіла в машину й пристебнула пасок.

Коли Андрій рушив, вона з цікавістю подивилася на нього.

— То куди ми їдемо?

Він ледь усміхнувся.

— Побачиш.

— Це дуже загадкова відповідь.

— Іншої поки що немає.

— Ти ж усе плануєш.

— Так.

— А зараз?

Він на мить задумався.

— Зараз мені захотілося залишити місце для чогось несподіваного.

Софія усміхнулася.

— Не думала, що колись почую від тебе такі слова.

— Я теж.

Вони їхали вечірнім містом.

За вікнами повільно змінювалися знайомі вулиці, світло ліхтарів відбивалося на мокрому після короткого дощу асфальті, а в машині тихо грала музика.

Ніхто не поспішав порушувати тишу.

Вона була напрочуд затишною.

За кілька хвилин Андрій звернув із головної дороги й зупинився на невеликому майданчику, звідки відкривався краєвид на вечірнє місто.

Софія здивовано подивилася у вікно.

— Ми приїхали?

— Так.

— Тут дуже гарно.

— Я теж так подумав.

Він відкрив задні дверцята машини й дістав невеликий термос і два паперові стаканчики.

Софія здивовано засміялася.

— Тільки не кажи, що…

— Саме так.

Він налив каву й простягнув їй стаканчик.

— Ласкаво прошу до найменшої кав'ярні міста.

Вона взяла каву й усміхнулася.

— А де бариста?

Андрій зробив серйозний вигляд.

— Сьогодні він дуже хвилюється.

— Чому?

— Бо знає, що його оцінюватиме найсуворіший експерт.

Софія зробила маленький ковток.