40. Добрий ранок

Андрій прокинувся раніше будильника.

Це було звично.

За роки роботи він навчився прокидатися рано, навіть у ті дні, коли міг дозволити собі поспати довше.

Але цього ранку він не поспішав вставати.

Кілька секунд просто лежав, дивлячись у стелю.

І вперше за довгий час його думки були не про роботу.

Не про новий проєкт.
Не про зустрічі.
Не про справи, які чекали на нього.

Він думав про вчорашній вечір.

Про Софію.

Він згадав, як вона сиділа навпроти нього в ресторані й сміялася.

Як розповідала про «Корицю».

Як говорила про свій страх починати все спочатку.

Йому подобалося слухати її.

Не тому, що вона розповідала щось незвичайне.

А тому, що вона говорила щиро.

Без бажання здатися кращою.
Без спроб показати лише сильну сторону.

Вона просто була собою.

Андрій усміхнувся, коли згадав момент біля її дверей.

Ту коротку мить, коли вони обоє розуміли, що не хочуть завершувати вечір.

Він міг поїхати.

Вона могла просто побажати доброї ночі.

Але ніхто з них цього не зробив.

І тепер він ловив себе на думці, що радий цьому.

Дивно.

Ще кілька місяців тому він навіть не задумувався, що якась людина може настільки легко увійти у його звичне життя.

А Софія увійшла.

Спочатку — просто ранкова кава.

Потім — короткі розмови.

Потім — очікування цих зустрічей.

І вчора він уперше побачив її не за стійкою кав’ярні.

Не як власницю «Кориці».

А як жінку, яка має свої страхи, мрії й свою історію.

Андрій сів на ліжку й провів рукою по волоссю.

— От і все, — тихо сказав він сам до себе.

Він не боявся її.

Ні.

Його трохи лякало інше.

Те, наскільки легко йому було поруч.

Без необхідності щось доводити.
Без необхідності бути ідеальним.

Просто бути собою.

Він узяв телефон.

На екрані не було нових повідомлень.

Але чомусь першим бажанням було написати їй.

Запитати, як вона прокинулася.

Побажати гарного дня.

Андрій кілька секунд дивився на екран, а потім усміхнувся сам до себе.

Раніше він би сказав, що це зайве.

Що не потрібно поспішати.

Що все має бути логічно.

Але зараз уперше йому хотілося дозволити собі трохи спонтанності.

Хоча б одного повідомлення.

Софія прокинулася трохи пізніше, ніж зазвичай.

Можливо, через те, що вчорашній вечір закінчився значно пізніше, ніж вона планувала.

А можливо, через те, що засинала вона з думками, які ніяк не хотіли відпускати.

Вона ще кілька секунд лежала із заплющеними очима, перш ніж усмішка сама з’явилася на її обличчі.

Вчора.

Вона згадала ресторан.
Їхні розмови.
Його погляд.

І той момент біля дверей.

Софія повільно відкрила очі й подивилася на стелю.

— Ну і що тепер? — тихо сказала вона сама до себе.

Питання було не про Андрія.

Точніше, не тільки про нього.

Воно було про неї.

Про те, як легко вона дозволила комусь наблизитися.

Після всього, що було раніше, вона не думала, що зможе так просто знову комусь довіряти.

Не тому, що вона перестала вірити в людей.

Просто навчилася бути обережнішою.

Вона більше не хотіла жити так, щоб чиїсь рішення визначали її настрій.

Саме тому після розлучення вона так багато змінила.

Нове життя.
Нова робота.
«Кориця».

Вона ніби зібрала себе заново.

І тепер з’явився Андрій.

Не з гучними обіцянками.

Не з красивими словами.

А просто поруч.

Вона усміхнулася, згадавши його вчорашню фразу:

«Я хочу пізнати тебе. Не просто отримати момент».

Чомусь саме ці слова залишилися в пам’яті найбільше.

Не поцілунок.

Не те, як він дивився на неї.

А саме це.

Бо вона давно не зустрічала чоловіка, який би не поспішав узяти, а хотів зрозуміти.

Софія встала з ліжка й пішла на кухню.

Квартира була тихою.

Тією особливою ранковою тишею, яку вона завжди любила.

Вона поставила чайник і автоматично взяла чашку.

І тільки тоді помітила, що посміхається.

Сама до себе.

— Серйозно, Софіє? — сказала вона, дивлячись на своє відображення у вікні.

Вона не була дівчиною, яка втрачала голову від першої симпатії.

Вона знала життя.

Знала, що люди можуть змінюватися.

Знала, що навіть найкращі початки не завжди мають продовження.

Але це не означало, що потрібно боятися кожного хорошого моменту.

Телефон, який лежав на столі, раптом засвітився.

Софія мимоволі подивилася на екран.

Її серце на секунду пришвидшилося.

Повідомлення було не від нього.

Вона сама не зрозуміла, чому це трохи розчарувало.

І саме тоді усміхнулася.

Бо зрозуміла.

Вона чекає.

Не тому, що їй потрібна увага.

А тому, що їй хочеться ще однієї розмови з ним.

Софія взяла чашку кави й підійшла до вікна.

Десь там було його ранкове місто.

Його справи.

Його життя.

І вперше їй стало цікаво, чи думає він зараз про неї так само.

Андрій ще кілька хвилин дивився на екран телефону.

Він уже відкрив повідомлення.

Написав кілька слів.

Видалив.

Потім знову написав.

Здавалося дивним, що проста фраза може викликати стільки роздумів.

Раніше він ніколи не думав над тим, як правильно написати людині «доброго ранку».

А зараз думав.

Не тому, що хотів справити враження.

А тому, що йому справді хотілося звернутися до неї.

Він нарешті набрав:

«Доброго ранку. Сподіваюся, ти добре виспалася після вчорашнього вечора.»

Кілька секунд подивився на повідомлення.