39. Вечеря

Софія кілька разів дивилася на годинник, хоча до домовленого часу ще залишалося достатньо.

Вона сама не розуміла, чому сьогодні так хвилюється.

Це була просто вечеря.

Не побачення.
Не щось особливе.

Принаймні так вона намагалася себе переконати.

Вона звикла до Андрія в іншій обстановці.

До його ранкових кав.
До коротких розмов між замовленнями.
До того, як він стояв біля стійки в «Кориці», дивився на неї й завжди помічав більше, ніж говорив.

А сьогодні все мало бути інакше.

Без кав’ярні.
Без поспіху.
Без інших людей навколо.

Тільки вони двоє.

Софія ще раз подивилася у дзеркало, поправила волосся і тихо усміхнулася.

— Це просто вечеря, — сказала вона сама собі.

Але цього разу її голос прозвучав не так впевнено.

Телефон у руці засвітився.

Повідомлення від Андрія.

«Я вже під’їхав».

Софія не стримала усмішки.

Вона взяла сумку, перевірила, чи все на місці, і вийшла з дому.

Біля будинку стояла його машина.

Андрій вийшов, щойно побачив її.

— Привіт.

— Привіт.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

Не тому, що не знали, що сказати.

Просто ця зустріч була трохи незвичною.

Вони звикли бачити один одного в «Кориці».

Там усе було просто.

Вона — за стійкою.
Він — із чашкою кави.

А сьогодні все було інакше.

— Ти щось хотів сказати? — запитала Софія, помітивши його погляд.

Андрій усміхнувся.

— Ні.

— Андрію.

— Просто незвично.

— Що саме?

— Бачити тебе не за стійкою з кавою в руках.

Софія засміялася.

— А ти, виявляється, теж можеш дивуватися.

— Чому?

— Бо зазвичай ти завжди такий спокійний, ніби тебе нічого не може здивувати.

Андрій відчинив перед нею дверцята машини.

— Можливо, є речі, які все ж можуть.

Вона на секунду затримала на ньому погляд, але нічого не відповіла.

Лише усміхнулася й сіла в машину.

Дорога була короткою.

Та вперше за весь час їхнього знайомства вони не поспішали заповнювати тишу.

І це мовчання не здавалося незручним.

Навпаки.

Воно було якимось особливим.

Наче обоє розуміли: сьогоднішній вечір може змінити щось маленьке.

Але важливе.

Коли вони зробили замовлення, між ними на кілька секунд запала тиша.

Але цього разу Софія не відчувала потреби її заповнювати.

Раніше їй здавалося, що мовчання між двома людьми завжди означає незручність.

Поруч з Андрієм було інакше.

Він не змушував говорити.

Не поспішав заповнювати кожну паузу словами.

І, можливо, саме тому поруч із ним хотілося говорити більше.

— Знаєш, — сказала Софія, дивлячись на нього, — я досі не звикла бачити тебе не в «Кориці».

Андрій усміхнувся.

— А я не звик бачити тебе не за роботою.

— Це так помітно?

— Дуже.

— І яка я, коли не працюю?

Він замислився.

— Спокійніша.

Софія здивовано підняла брови.

— Справді?

— Так.

— Цікаво. А мені здавалося, що я завжди спокійна.

Андрій ледь усміхнувся.

— Ти дуже добре вмієш виглядати спокійною.

Вона уважно подивилася на нього.

— Це комплімент?

— Скоріше спостереження.

— Ти завжди так відповідаєш?

— Як?

— Ніби аналізуєш людину.

Андрій на мить задумався.

— Можливо.

Софія засміялася.

— Я вже починаю думати, що це твоє улюблене слово.

— А я починаю думати, що тобі подобається мене за нього дражнити.

— Можливо.

Він подивився на неї й усміхнувся.

— Ось бачиш. Тепер ти теж.

— Треба ж було колись навчитися.

Вони обоє засміялися.

І Софія раптом зрозуміла, що вперше бачить його таким.

Не тим чоловіком, який завжди приходить із серйозним поглядом, говорить про роботу і п’є ранкову каву біля вікна.

А просто Андрієм.

Людиною, яка може жартувати.
Може усміхатися.
Може дозволити собі бути не таким ідеальним.

— А ти завжди був таким? — запитала вона.

— Яким?

— Серйозним.

Він трохи нахилив голову.

— Ні.

— А яким був?

Андрій не одразу відповів.

Він подивився у вікно, ніби намагався згадати.

— Напевно, простішим.

— Що змінилося?

Він повернув погляд до неї.

— Деякі речі.

Софія не стала одразу розпитувати.

Вона відчула, що за цими двома словами є ціла історія.

І, можливо, сьогодні він сам розповість її стільки, скільки буде готовий.

Офіціант приніс замовлення саме тоді, коли їхня розмова ненадовго стихла.

— Дякую, — одночасно сказали вони.

Софія тихо засміялася.

— Здається, це вже починає повторюватися.

— Що саме?

— Ми часто говоримо одне й те саме.

— Це поганий знак?

— Не знаю.

Вона на мить замислилася, а тоді всміхнулася.

— Але й не найгірший.

Андрій лише ледь кивнув.

Вони ще кілька хвилин мовчки куштували вечерю.

Не тому, що не було про що говорити.

Просто обом було дивно легко мовчати.

Софія першою порушила тишу.

— Можна поставити тобі одне питання?

— Можна.

— Але чесно відповідай.

— Це вже насторожує.

Вона усміхнулася.

— Чому ти завжди приходив саме до мене?

Андрій трохи здивувався.

— У сенсі?

— У місті десятки кав'ярень. Потім сотні разів міг змінити маршрут. Але щоранку ти був у «Кориці». Чому?

Він поклав виделку й на кілька секунд задумався.

— Спочатку це було випадково.

— А потім?

— Потім... звичка.

Софія примружила очі.

— Брехня.

Він засміявся.