38. Перший день нового року

Першого січня місто ніби ще спало.

На дорогах було незвично порожньо. Час від часу повільно проїжджала якась машина, біля під'їздів хтось вигулював собаку, а двірники неспішно розчищали тротуари від нічного снігу.

Софія вийшла з машини, міцніше запахнула пальто й на хвилину зупинилася перед дверима «Кориці».

Вона завжди любила цей момент.

Коли вулиця ще тиха, а кав'ярня чекає тільки на неї.

Відчинивши двері, вона вдихнула знайомий запах дерева, кориці й кавових зерен.

— Доброго ранку, — тихо сказала сама до себе.

Це вже стало маленькою традицією.

Ніби віталася не з приміщенням, а з другом.

Поки прогрівалася кавомашина, Софія увімкнула світло, переставила кілька вазонів на підвіконні й відчинила жалюзі.

За вікном повільно кружляв сніг.

Вона машинально глянула на телефон.

Повідомлення від Ані прийшло ще пів години тому.

Софіє, можна я сьогодні трохи пізніше? Хочеться трішки відіспатися.

Софія  відповіла:

Звісно.Приходь після обіду, я впораюся.

Вона поклала телефон на стійку й узялася молоти каву.

У кав'ярні було так тихо, що було чути навіть рівномірний шум кавомолки.

Саме за такі ранки вона й любила свою роботу.

Ніхто не поспішав.

Ніхто не вимагав усе й одразу.

Можна було просто жити цей день.

Учорашній вечір несподівано знову сплив у пам'яті.

Не святкування.

Не салюти.

Не музика.

А дорога додому.

Софія усміхнулася сама до себе.

Дивно, як швидко людина може стати частиною твоїх думок.

Вона одразу ж похитала головою.

— Не вигадуй, — тихо сказала сама собі.

Бо прекрасно знала свій характер.

Якщо дати волю фантазії, вона вже завтра придумає історію, якої насправді не існує.

Андрій просто зробив те, що вважав правильним.

І все.

Саме на цьому вона й вирішила зупинитися.

Перші гості почали заходити ближче до десятої.

Молода пара взяла дві великі кави із собою.

Потім забігла літня жінка, яка щоразу замовляла капучино й обов'язково брала щось до нього.

— Доню, а тістечка свіжі?

— Як завжди, — усміхнулася Софія.

— Я так і знала.

За кілька хвилин кав'ярня знову стихла.

Софія саме прибирала зі столика порожню чашку, коли над дверима задзвенів дзвіночок.

Вона автоматично підняла голову.

— О, доброго ранку.

Андрій струсив із плечей сніг і усміхнувся.

— Судячи з твоєї реакції, я тебе не дуже й здивував.

— Якщо чесно?

Вона обійшла стійку й стала навпроти нього.

— Ні.

— Я вже починаю переживати.

— Чому?

— Бо ти надто швидко навчилася мене передбачати.

Софія засміялася.

— Не перебільшуй. Просто чомусь була впевнена, що ти сьогодні зайдеш.

— І звідки така впевненість?

Вона на секунду замислилася.

— Не знаю... Напевно, якби ти не прийшов, це було б дивніше, ніж те, що ти прийшов.

Андрій усміхнувся ще ширше.

— Гарне пояснення.

— Іншого поки що немає.

Він роззирнувся навколо.

— А де твоя помічниця?

— Аня?

— Так.

— Вирішила сьогодні побути нормальною людиною і виспатися.

— А ти, виходить, не нормальна?

Софія театрально зітхнула.

— На жаль, ні.

— Я ще вчора це запідозрив.

— Дякую.

— Це був не комплімент.

— А я все одно його так сприйму.

Андрій засміявся.

— От за це мені й подобається з тобою розмовляти.

Софія на мить завмерла.

Не через слова.

А через те, як легко він їх сказав.

Ніби це було абсолютно природно.

Вона швидко взяла чашку, щоб приховати усмішку.

— Як завжди? Американо без цукру?

— Якщо ти не вирішила змінити меню спеціально для мене.

— Поки що ні.

— Тоді ризикнемо.

Вона поставила чашку під кавомашину.

— Знаєш, мені здається, ти один із небагатьох людей, які першого січня виглядають так, ніби вже готові працювати.

— Не готовий.

— Ні?

— Просто їду до батьків.

— А дорогою вирішив перевірити, чи справді ти відкриєшся.

Софія усміхнулася через плече.

— І що, перевірка пройдена?

— Більше ніж.

Софія поставила чашку американо перед Андрієм і повернулася до полиці з коробками.

— Залишилося дві.

— Тоді одну мені.

Вона взяла одну коробку і поставила на стійку.

— До батьків?

— Так.

— Мама попросила?

Андрій усміхнувся.

— Мама не просила прямо.

— А як тоді?

— Сказала: «Приїжджай, але не з порожніми руками».

Софія засміялася.

— Оце я розумію Правильна мотивація.

— У моєї мами добре виходить переконувати.

— Вона сувора?

Андрій трохи подумав.

— Ні. Просто добре знає, як сказати так, щоб я не зміг відмовити.

— Значить, характер є.

— Є.

Він зробив ковток кави.

— Напевно, тому я й звик усе планувати.

— До чого тут це?

— Бо в неї завжди був план.

Софія сперлася руками на стійку.

— А в тебе?

— Теж.

— Я так і думала.

Андрій подивився на неї.

— Це погано?

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Просто помітно.

— Що саме?

— Ти не з тих людей, які прокидаються вранці й вирішують: «А що б сьогодні зробити?»

— Ні, не з тих.

— Я так і знала.

— А ти?

— Я?

— Ти схожа на людину, яка теж усе планує.

Софія замислилася.

— Раніше так було.

— А зараз?

Вона озирнулася на кав'ярню.

— Зараз я більше вчуся приймати, що не все можна передбачити.

Андрій кивнув.

— Це складно.

— Особливо для таких людей, як ми?

— Саме так.