Розділ 37. Новий рік

Останній день року в «Кориці» був схожий на теплий вир.

Дверний дзвіночок майже не замовкав.

Хтось забігав по каву дорогою в гості, хтось купував коробку десертів, щоб поставити їх на святковий стіл, а дехто просто заходив привітати Софію з першим Новим роком її маленької кав'ярні.

— Ну що, господине, — усміхнувся постійний відвідувач, забираючи паперовий пакет. — Дочекалася?

— Чого саме?

— Першого Нового року в «Кориці».

Софія озирнулася навколо.

Ялинка біля вікна мерехтіла теплими вогниками.

На стійці стояли невеликі букети з ялинових гілочок і сушених апельсинів.

У повітрі пахло кавою, ваніллю і корицею.

Вона мимоволі усміхнулася.

— Якщо чесно... досі не віриться.

— А мені віриться. Бо тут добре.

Він попрощався і вийшов, а Софія ще кілька секунд дивилася йому вслід.

Саме заради таких моментів вона колись ризикнула.

Близько п'ятої вечора кав'ярня нарешті спорожніла.

Аня витирала столи, а Софія складала останні коробки з десертами.

— Можна чесно? — сказала Аня.

— Звісно.

— Я думала, сьогодні ми звідси не виберемося.

Софія засміялася.

— Я теж.

— Але це приємна втома.

— Дуже.

У цей момент двері відчинилися.

— Я вчасно? — пролунав знайомий голос.

Марта.

Вона струсила сніг із шапки й одразу поставила руки в боки.

— Тільки не кажи, що ще не готова.

Софія навіть не зробила вигляд, що не розуміє.

— Марто...

— Ні.

— Я нічого ще не сказала.

— Бо я тебе знаю.

Аня тихо засміялася.

— Я вже починаю співчувати.

— І правильно, — відповіла Марта. — Бо зараз ця жінка спробує вигадати мінімум десять причин, чому їй краще залишитися вдома.

Софія поклала рушник на стійку.

— Ну добре. Перша причина: я втомилася.

— Саме тому й треба поїхати.

— Друга: я нікого там не знаю.

— Через годину вже будеш знати.

— Третя...

— Навіть не починай.

Марта підійшла ближче й подивилася на подругу зовсім серйозно.

— Софіє, ти весь рік жила цією кав'ярнею. І я зараз не перебільшую. Відкриття, ремонти, постачальники, рахунки, переживання... Я бачила все це. І я дуже хочу, щоб хоча б один вечір ти не думала про те, скільки зерна залишилося на складі або чи треба завтра замовити молоко.

Софія мовчала.

Бо знала — Марта має рацію.

— Там не буде галасливої вечірки, — продовжила Марта вже м'якше. — Просто компанія друзів. Будинок за містом. Камін. Глінтвейн. Настільні ігри. Якщо захочеш сидіти мовчки — ніхто не змушуватиме тебе танцювати до ранку.

Аня усміхнулася.

— Я б на вашому місці погодилася.

Софія подивилася спочатку на одну, потім на іншу.

— Ви змовилися?

— Звичайно, — не приховуючи, відповіла Марта.

— Це нечесно.

— Зате ефективно.

Софія засміялася й підняла руки.

— Добре. Ви перемогли.

— Я знала!

Марта обійняла її так швидко, що Софія навіть не встигла заперечити.

— Але якщо мені не сподобається...

— Сподобається.

— Ти навіть не дала договорити.

— Бо знаю, що скажеш.

За місто вони виїхали вже тоді, коли починало сутеніти.

У машині грала тиха різдвяна музика.

За вікном миготіли прикрашені будинки.

— Ну? — запитала Марта, не відриваючи очей від дороги.

— Що "ну"?

— Уже шкодуєш?

Софія усміхнулася.

— Якщо чесно... ні.

— Оце вже моя Софія.

— Не поспішай радіти.

— Запізно.

Тим часом Андрій сидів у вітальні Максима.

У будинку було тепло й шумно.

Хтось сперечався, який фільм увімкнути після дванадцятої.

Хтось уже діставав настільні ігри.

Максим поставив на стіл пляшку шампанського.

— Ну що, Андрію, цього року хоча б один келих?

— Ні.

— Ти неймовірно впертий.

— Мені це вже казали.

— І я навіть здогадуюся, хто.

Андрій усміхнувся.

— Не вигадуй.

Максим уважно подивився на нього.

— Я нічого не вигадую. Просто останнім часом ти став значно... цікавішим.

— Це комплімент?

— Поки що спостереження.

— Тоді залишимо так.

Максим тільки хитро всміхнувся.

— Добре. Але якщо раптом тобі захочеться комусь написати опівночі, не хвилюйся. Я нічого не скажу.

Андрій похитав головою.

— Ти нестерпний.

— Зате уважний.

Він нічого не відповів.

Лише машинально дістав телефон із кишені й перевірив, чи немає нових повідомлень.

І сам не зрозумів, чому зробив це.   

У будинку за містом було тепло й затишно.

На вулиці тихо падав сніг, а всередині панувала та особлива атмосфера, яка буває тільки напередодні Нового року.

Хтось сидів біля каміна з чашкою гарячого напою, хтось сперечався над настільною грою, а з кухні постійно долинав сміх.

Софія спочатку почувалася трохи ніяково.

Не тому, що їй не подобалися люди.

Просто вона давно не бувала в компаніях, де не потрібно було думати про роботу, справи чи відповідальність.

Марта, здається, це помітила.

— Тільки не кажи мені, що вже подумки перевіряєш, чи вимкнула кавомашину в «Кориці», — сказала вона, коли вони стояли біля столу з напоями.

Софія усміхнулася.

— Я не настільки передбачувана.

— Софіє.

— Добре.

Вона засміялася.

— Трохи перевіряю.

— Я знала.

— Просто звичка.

Марта подивилася на неї тепліше.

— А знаєш, мені подобається бачити тебе такою.

— Якою?

— Не в режимі «я все вирішу сама».

Софія хотіла щось відповісти, але лише усміхнулася.

Бо знала, що подруга права.

Ближче до опівночі всі зібралися у вітальні.