Розділ 36.До шостої

Після обіду в «Кориці» стало тихіше.

Аня прибирала столики, а Софія сиділа за стійкою, переглядаючи замовлення на наступний тиждень. Перед святами роботи ставало тільки більше, але вона навіть любила цю передноворічну метушню.

Телефон задзвонив саме тоді, коли вона відкрила список постачань.

— Алло.

Спочатку вона просто слухала.

Потім її вираз змінився.

— Але ми ж домовлялися про доставку...

Вона провела рукою по волоссю.

— Сьогодні до шостої?

Ще кілька секунд мовчання.

— Добре. Я зрозуміла.

Софія поклала телефон на стійку і тихо зітхнула.

— Щось сталося?

Вона підняла голову.

Андрій стояв біля стійки зі своєю звичною спокійною усмішкою.

— Привіт.

— Привіт.

Він одразу помітив, що вона задумана.

— Усе гаразд?

Софія на секунду хотіла сказати, що так.

За звичкою.

Але потім передумала.

— Насправді не дуже.

Андрій уважно подивився на неї.

— Що трапилося?

— Постачальник переплутав доставку. Коробки для святкових наборів уже приїхали, але їх треба забрати самостійно зі складу. Сьогодні. До шостої вечора.

— А чому не привезли?

— Кажуть, що вже не встигають. А переносити не хочеться, бо люди чекають на замовлення.

Вона зітхнула.

— І якраз дуже вчасно моя машина в сервісі.

Андрій на мить задумався.

— Далеко той склад?

— Хвилин двадцять звідси.

Він подивився на годинник.

— Встигнемо.

Софія одразу зрозуміла його думку.

— Андрію, не треба.

— Чому?

— Бо ти зайнятий. Та й це мої справи, я сама щось вирішу.

Він спокійно подивився на неї.

— Софіє, я бачу, що ти зараз намагаєшся придумати десять варіантів, як усе зробити самій.

Вона усміхнулася.

— Можливо.

— А можна іноді просто дозволити комусь допомогти.

Вона замовкла.

Це була її слабка сторона.

Вона легко допомагала іншим, але коли допомога була потрібна їй — одразу почувалася незручно.

— Мені просто незвично.

— Що саме?

— Що хтось вирішує мою проблему разом зі мною, а не я сама.

Андрій усміхнувся.

— Тоді, можливо, настав час трохи звикати.

Софія подивилася на нього і теж усміхнулася.

— Добре.

Дорогою вони говорили про свята.

Про те, як місто змінюється перед Новим роком, як усі кудись поспішають, купують подарунки і намагаються встигнути все до кінця року.

— Ти вже підготувалася? — запитав Андрій.

Софія засміялася.

— Ні.

— Зовсім?

— Майже.

— Не схоже на тебе.

— Чому?

— Мені здавалося, що в тебе навіть список списків є.

Вона засміялася.

— Можливо, трохи.

— Трохи?

— Добре. Є.

Вони обоє усміхнулися.

На складі їх уже чекали.

Працівник виніс дві великі картонні коробки.

Софія здивовано подивилася на них.

— Я думала, вони будуть менші.

Андрій усміхнувся.

— Ти ж казала, що там просто коробки.

— Для мене це й були просто коробки.

Він похитав головою.

— Я бачу.

Не чекаючи, поки вона щось скаже, Андрій узяв обидві коробки одну за одною і сам завантажив їх у машину.

— Тобі допомогти? — запитала Софія.

— Ні, все добре.

— Впевнений?

— Так.

Вона лише усміхнулася.

Їй подобалося, що він не робив із цього події.

Просто допоміг.

Як щось абсолютно природне.

Коли вони повернулися до «Кориці», вже сутеніло.

Андрій заніс коробки всередину і поставив їх біля стіни.

Софія подивилася на них, а потім на нього.

— Дякую.

— Не за що.

— Ні, правда.

Він усміхнувся.

— Добре. Тоді прийняв.

Вона засміялася.

— Ти завжди так відповідаєш?

— Як?

— Наче допомогти комусь — це нічого особливого.

Андрій трохи задумався.

— Мабуть, тому що для мене це справді нічого особливого.

Софія подивилася на нього.

— А для мене особливе.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Потім Андрій тихо сказав:

— Тоді, якщо хочеш мене віддячити...

Вона усміхнулася.

— Що?

— Повечеряй зі мною.

Софія подивилася на нього уважніше.

— Це зараз звучить так, ніби я маю погодитися через коробки.

— Ні.

Він одразу похитав головою.

— Я б хотів запросити тебе незалежно від них.

Вона усміхнулася.

І цього разу не стала вигадувати причин.

— Добре.

— Добре?

— Так.

Пауза.

— Я хочу.

Андрій ледь усміхнувся.

— Тоді домовилися.

— Коли?

— Коли закінчиться ця святкова метушня.

— Після Нового року?

— Після Нового року.

Софія кивнула.

— Домовилися.

І коли Андрій пішов, вона ще довго усміхалася сама до себе.

Не через те, що він допоміг.

А через те, що поруч із ним їй уперше за довгий час не хотілося все контролювати.

Якщо історія вам подобається, буду дуже вдячна за , коментар і підписку. Саме це мотивує мене швидше викладати нові розділи.