Розділ 35.Просто Софія і Андрій

Наступного ранку Софія прокинулася вже з іншим відчуттям.

Слабкість майже минула.

Голос повернувся до звичного.

І навіть настрій був кращий.

Вона не любила хворіти.

Не через саму застуду.

А через відчуття, що вона випадає зі свого ритму.

А Софія дуже любила свій ритм.

Її ранки.

Її кав'ярню.

Її маленький світ, який вона створила власними руками.

— Ну що, жива?

Голос Марти в слухавці змусив Софію усміхнутися.

— Доброго ранку тобі теж.

— Я просто перевіряю.

— Все добре.

— Ти точно не з тих людей, які кажуть «все добре», коли лежать із температурою?

Софія засміялася.

— Можливо.

— Я так і знала.

Саме за це Софія любила Марту.

Вона могла посміятися навіть там, де інші почали б хвилюватися.

У «Кориці» все повернулося на свої місця.

Запах свіжої кави.

Тихе звучання музики.

Гості, які заходили за своїми звичними замовленнями.

Софія знову відчула себе собою.

І коли о пів на дев'яту над дверима пролунав знайомий дзвіночок, вона вже усміхнулася ще до того, як підняла голову.

Андрій.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він підійшов до стійки й кілька секунд просто дивився на неї.

— Значно краще.

Софія усміхнулася.

— Ви зараз як лікар?

— Ні.

Він зробив паузу.

— Як людина, яка вчора цікавилася, чи треба купити ліки.

Вона тихо засміялася.

— До речі, дякую.

— Нема за що.

І це прозвучало так просто.

Без незручності.

Без зайвих пояснень.

Наче вони давно так розмовляли.

Андрій узяв каву і вже хотів відійти до свого столика, але зупинився.

— Можна дещо?

Софія подивилася на нього.

— Звичайно.

Він трохи помовчав.

Що було незвично.

Андрій рідко вагався.

— Мені здається, ми вже можемо перейти на «ти».

Софія на секунду здивувалася.

Не тому, що була проти.

Навпаки.

Просто від нього навіть така проста пропозиція звучала як маленький крок.

Вона усміхнулася.

— Я теж про це думала.

Андрій підняв брови.

— Правда?

— Правда.

Вона витерла чашку, яка стояла поруч.

— Просто чекала, коли ти запропонуєш.

І вперше сказала йому «ти».

Наче нічого особливого.

Але обоє це помітили.

— Тоді мені ще американо, будь ласка.

Софія усміхнулася.

— Будь ласка.

— Ось.

— Що?

— Тепер звучить інакше.

— Що саме?

Андрій взяв чашку.

— Не знаю.

Він ледь усміхнувся.

— Просто інакше.

Софія похитала головою.

— Ти дивний.

— Мені вже казали! мабуть, це правда.

Вона засміялася.

І Андрій вперше побачив, як вона сміється не ввічливо для гостей.

А просто тому, що їй весело.

Цього дня він не поспішав іти.

Вони говорили про прості речі.

Про каву.

Про місто.

Про те, як Софія колись боялася відкривати власну справу.

— Ти не шкодуєш?

— Про що?

— Що все змінила.

Вона задумалася.

— Ні.

Потім усміхнулася.

— Було страшно.

Але, мабуть, іноді треба дозволити собі почати спочатку.

Андрій кивнув.

— Згоден.

— Ти теж так зробив?

Він подивився на неї.

— Мабуть.

І це «мабуть» сказало більше, ніж довге пояснення.

Коли Андрій уже збирався йти, він затримався біля дверей.

— Софіє.

Вона подивилася на нього.

— Так?

Він усміхнувся ледь помітно.

— Може, якось вип'ємо каву не тут?

Вона подивилася на нього.

— Ти зараз запрошуєш мене на каву?

— Схоже на те.

— А якщо я відмовлю?

Він спокійно знизав плечима.

— Тоді я все одно завтра прийду по свій американо.

Софія засміялася.

— Добре.

Пауза.

— Я згодна.

Андрій кивнув.

— Тоді домовились.

І коли він вийшов, Софія ще кілька секунд дивилася на двері.

Бо іноді найбільші зміни починаються не з гучних слів.

А з простого переходу на «ти».