Розділ 34.Турбота без зайвих слів

Наступного ранку Софія зрозуміла, що захворіти все-таки доведеться.

Вона прокинулася раніше будильника.

У горлі трохи пекло, тіло було важким, а замість звичної енергії зранку з'явилося бажання просто залишитися під ковдрою.

На кілька секунд вона навіть дозволила собі таку думку.

А потім згадала про «Корицю».

Про випічку.

Про гостей.

Про все, що чекало на неї там.

Софія не любила підводити людей.

Тому зробила чай, зібралася і поїхала.

Ранок у кав'ярні почався як завжди.

Кавомашина працювала.

На вітрині з'явилися свіжі булочки.

Перші гості заходили, вітаючись із нею.

Тільки Софія сьогодні була трохи повільнішою.

І це помітив він.

Андрій зайшов о пів на дев'яту.

Як завжди.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Вона вже знала його замовлення.

— Американо?

— Так.

Поки готувалася кава, Андрій мовчки дивився на неї.

Не настирливо.

Просто уважно.

Софія помітила.

— Щось сталося?

Він похитав головою.

— Ви захворіли.

Це прозвучало не як питання.

Вона усміхнулася.

— Трохи.

Андрій ледь помітно усміхнувся.

— Ви часто так кажете.

— Як?

— «Трохи».

Софія засміялася.

— Бо не хочу перебільшувати.

— А якщо справді погано?

Вона на секунду замовкла.

— Тоді скажу.

Андрій кивнув.

Наче прийняв цю відповідь.

Він не став переконувати її йти додому.

Не став говорити, що вона робить неправильно.

Просто взяв каву.

Перед виходом зупинився.

— Бережіть себе.

Софія підняла очі.

— Постараюся.

Він кивнув і пішов.

День минув спокійніше, ніж зазвичай.

Софія працювала, але вже без звичного поспіху.

Вона навіть кілька разів ловила себе на думці, що усміхається без причини.

Можливо, через те коротке:

«Бережіть себе».

А може, через те, що хтось просто помітив.

Увечері Софія вже була вдома.

Вона сиділа на дивані з чашкою теплого чаю, коли телефон засвітився.

Повідомлення.

Від Андрія.

Вони зовсім недавно обмінялися номерами, тому це все ще здавалося трохи незвичним.

Вона відкрила повідомлення.

«Як ваше здоров’я?»

Софія усміхнулася.

Навіть у повідомленнях він залишався собою.

Коротким.

Стриманим.

Але уважним.

Вона відповіла:

«Краще. Дякую, що запитали».

Через кілька хвилин телефон знову засвітився.

«Вам щось потрібно?»

Вона здивовано подивилася на екран.

Ще одне повідомлення.

«Ліки, чай, щось із магазину?»

Софія кілька секунд просто дивилася на ці слова.

Не тому, що їй справді щось було потрібно.

А тому, що вона не звикла, коли хтось просто пропонує допомогу.

Без причини.

Без очікування чогось натомість.

Вона написала:

«Ні, дякую. У мене все є».

Відповідь прийшла трохи пізніше.

«Добре. Але якщо щось буде потрібно — напишіть».

Софія поклала телефон поруч.

І усміхнулася.

Бо Андрій не був людиною великих жестів.

Він не говорив красивих слів.

Але він помічав.

Іноді цього було достатньо.

Андрій відклав телефон.

Він не знав, чому йому було важливо написати.

Можливо, тому що вперше за довгий час йому справді хотілося знати, як хтось себе почуває.

Не з ввічливості.

Не просто так.

А тому що йому не було байдуже.