Розділ 33.Поза межами «Кориці

»

Наступного ранку Андрій знову прийшов о пів на дев'яту.

Все було так само.

Той самий дзвіночок над дверима.

Та сама чашка американо.

Те саме місце біля вікна.

Але чомусь цього разу він відчував себе інакше.

Можливо, тому що тепер між ними було більше, ніж просто кілька розмов.

Він знав, чому вона завжди приходить раніше за всіх.

Знав, що за її спокоєм є своя історія.

Знав, що вона теж колись мала життя, яке довелося починати заново.

І Софія знала трохи більше про нього.

Не багато.

Але достатньо.

Андрій не любив, коли люди наближалися до нього занадто швидко.

Але з нею все відбувалося якось інакше.

Без тиску.

Без вимог.

Наче вона просто залишала йому місце поруч.

— Доброго ранку.

Софія підняла очі й усміхнулася.

— Доброго ранку.

Вона вже навіть не питала, що він буде.

Просто поставила чашку на стійку.

— Американо?

— Так.

— Звикаєте до стабільності?

Він ледь усміхнувся.

— Можливо.

— Не думала, що ви з тих людей.

— А з яких я?

Софія задумалася.

— З тих, хто може в один день змінити всі плани.

Андрій подивився на неї уважніше.

— Можливо, колись так і було.

— А зараз?

Він зробив паузу.

— Зараз мені подобається, коли деякі речі залишаються незмінними.

Софія не стала уточнювати, що саме він мав на увазі.

Але чомусь запам'ятала ці слова.

Ближче до обіду в «Кориці» стало людніше.

Софія була зайнята замовленнями, а Андрій уже збирався йти.

Він одягнув пальто.

Взяв чашку зі столу.

І майже дійшов до дверей.

Але зупинився.

— Софіє.

Вона підняла голову.

— Так?

Він кілька секунд мовчав.

Наче підбирав слова.

Це було дивно.

Андрій міг спокійно говорити з людьми про складні речі.

Міг захищати свої рішення.

Міг переконувати інших.

Але зараз чомусь хвилювався.

— Можна вас дещо попросити?

Вона усміхнулася.

— Звичайно.

Він дістав телефон.

— Можливо... ми могли б обмінятися номерами?

Софія на мить завмерла.

Не тому, що це було щось неймовірне.

Просто від нього вона цього не очікувала.

Андрій одразу додав:

— Якщо ви не проти.

І саме це змусило її усміхнутися.

Бо він навіть зараз залишав їй вибір.

Не наполягав.

Не поспішав.

— Я не проти.

Вона продиктувала номер.

Він зберіг контакт.

Подивився на екран.

Потім заблокував телефон.

Все.

Без зайвих слів.

Але обом було зрозуміло — щось змінилося.

Увечері Софія кілька разів дивилася на телефон.

Не тому, що чекала повідомлення.

Вона навіть сама собі це повторювала.

Не чекала.

Просто було незвично.

Ще вчора цей чоловік був частиною її ранкової рутини.

А сьогодні його номер був у її телефоні.

Невелика зміна.

Але чомусь важлива.

Андрій теж дивився на екран.

Її ім'я.

Короткий запис у контактах.

«Софія».

Він міг написати щось просте.

Наприклад: «Гарного вечора».

Але не став.

Не хотів поспішати.

Не хотів ламати ту легкість, яка між ними з'явилася.

Він лише поклав телефон на стіл і усміхнувся сам до себе.

Дивно.

Колись він думав, що найскладніше — почати все спочатку.

А виявилося, що іноді найскладніше — дозволити комусь новому просто бути поруч.