Розділ 32.Після закриття

Увечері «Кориця» була зовсім іншою.

Вдень тут завжди був рух.

Голоси гостей.

Дзвін чашок.

Запах свіжої кави, який змішувався з ароматом випічки.

А після закриття кав'ярня ніби видихала.

Ставала тихішою.

Домашньою.

Софія саме протирала стійку, коли над дверима почувся знайомий дзвіночок.

Вона підняла голову.

Андрій.

Вона подивилася на годинник.

— Ви сьогодні пізно.

— Так вийшло.

Він зняв пальто й озирнувся.

— Я ще встиг?

Софія усміхнулася.

— На каву — так.

— Тоді мені пощастило.

Вона приготувала йому американо, а він сів за свій звичний столик біля вікна.Тільки цього разу не дістав телефон.Не відкрив ноутбук.Просто сидів.

Наче не хотів одразу йти.

Софія помітила це, але нічого не сказала.

Вона вже знала — Андрій не з тих людей, яких треба розпитувати.

Якщо захоче — скаже.

Коли останній гість вийшов, Софія перевернула табличку на дверях.

«Зачинено».

— Ще довго? — запитав Андрій.

Вона обернулася.

— Що саме?

— Вам тут закінчувати.

Софія подивилася на чашки, які залишилися біля кавомашини.

— Хвилин десять.

— Я почекаю.

Вона здивовано підняла брови.

— Ви впевнені?

— Так.

— Зазвичай люди поспішають додому.

Андрій ледь усміхнувся.

— Я теж зазвичай.

Ця відповідь змусила її усміхнутися.

Коли Софія закінчила прибирати, вона сіла навпроти нього.

Не як власниця кав'ярні й клієнт.

Просто як двоє людей, які випадково залишилися говорити.

— Складний день? — запитала вона.

Андрій трохи задумався.

— Не більше, ніж інші.

— Ви завжди так відповідаєте?

— Як?

— Наче все нормально, навіть коли, здається, що це не так.

Він подивився на неї.

— А ви завжди помічаєте?

Софія усміхнулася.

— Мабуть.

Кілька секунд вони мовчали.

Але це мовчання вже не було незручним.

— Ви майже весь час тут, — сказав Андрій.

Софія нахилила голову.

— У «Кориці»?

— Так.

— Можна сказати.

— А сім'я не ображається, що ви так багато працюєте?

Запитання прозвучало просто.

Без цікавості.Без бажання залізти в чуже життя.Просто як звичайна розмова, Але Софія на мить замовкла.

Потім спокійно відповіла:

— Ні.

Вона подивилася на вогники за вікном.

— Нема кому ображатися.

Андрій одразу зрозумів, що торкнувся чогось особистого.

— Вибачте. Я не хотів...

— Все гаразд.

Вона легко усміхнулася.

— Я була заміжня.

Він мовчки кивнув.

Не став розпитувати.

І саме це Софія помітила.

— Просто іноді люди залишаються в житті одне одного не назавжди.

Вона говорила спокійно.

Без образи.

Без злості.

— Ми довго намагалися щось виправити.

А потім зрозуміли, що виправляти вже нічого.

Андрій дивився на неї уважно.

— Ви шкодуєте?

Софія задумалася.

— Колись шкодувала.

Потім зрозуміла, що кожен етап чогось мене навчив.

Вона усміхнулася.

— Навіть поганий.

Андрій опустив погляд на свою чашку.

Кілька секунд мовчав.

А потім сказав:

— У мене теж був шлюб.

Софія не здивувалася.

Не почала ставити питання.

Просто слухала.

— Ми теж не були людьми, які постійно сваряться.

Не було однієї великої причини.

Просто в якийсь момент стало зрозуміло, що ми більше не рухаємося в одному напрямку.

— Напевно, це найважче.

Він підняв очі.

— Що саме?

— Коли немає когось винного.

Андрій ледь усміхнувся.

— Так.

Пауза.

— Усі завжди шукають винного, Бо так легше. А коли винного немає, доводиться просто прийняти.

Софія кивнула.

— І відпустити.

Він подивився на неї.

І вперше за весь час вона побачила в його погляді не просто спокій.

А щось інше.

Схожість.

Наче вони обоє знали, як це — почати життя заново.

За вікном падав сніг.

У кав'ярні було тихо.

— Дивно, — сказала Софія.

— Що?

— Ми майже нічого не знаємо одне про одного, але іноді здається, що розуміємо більше, ніж деякі люди, яких знаємо роками.

Андрій ледь усміхнувся.

— Можливо, тому що не треба нічого доводити.

Софія подивилася на нього.

— Можливо.

Вони ще трохи посиділи мовчки.

І цього разу мовчання було найкращою розмовою.

Коли Андрій нарешті одягнув пальто, він затримався біля дверей.

— Дякую за каву.

Софія усміхнулася.

— Завжди будь ласка.

Він кивнув.

— До завтра?

Вона на секунду завмерла.

Потім усміхнулася.

— До завтра.

І коли двері за ним зачинилися, Софія зрозуміла:

Вона вже не просто чекала постійного гостя о пів на дев'яту.

Вона чекала Андрія.