Розділ 31.Кілька днів

У «Кориці» ранок завжди починався однаково.

Софія любила цю годину найбільше.

Коли місто ще тільки прокидалося, у кав'ярні було тихо. Кавомашина рівномірно шуміла, духовка наповнювала приміщення запахом свіжої випічки, а сонце повільно ковзало по дерев'яній підлозі.

Саме в такі моменти їй здавалося, що вона зробила правильний вибір.

Вона саме виставляла на вітрину ще теплі булочки з корицею, коли над дверима дзенькнув дзвіночок.

Софія машинально підняла голову.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Андрій.

Як завжди.

Вона всміхнулася.

— Американо?

— Так, будь ласка.

Поки кава готувалася, Софія кілька разів крадькома поглянула на нього.

Щось було не так.

Андрій кілька разів перевірив телефон і потер перенісся, ніби від головного болю.

Вона поставила чашку перед ним.

— Ви сьогодні якийсь задуманий.

Андрій підняв очі.

На мить ніби хотів відповісти звичним: «Усе добре».

Але цього разу лише тихо видихнув.

— Є трохи.

Софія не поспішала ставити нових запитань.

Вона лише мовчки чекала.

— Учора ввечері зателефонували з одного об'єкта, — сказав він після паузи.

— Щось сталося?

— Підрядник вирішив, що проєкт можна трохи... вдосконалити.

У голосі вперше прозвучала легка іронія.

— Це погано?

— Якщо архітектор чує слово «трохи», то нічого хорошого.

Софія тихо засміялася.

— І що тепер?

— Треба їхати.

— Далеко?

— За чотириста кілометрів звідси.

— Надовго?

— Думаю, на три-чотири дні.

Вона кивнула.

— Сподіваюся, усе швидко владнається.

— Я теж.

Він зробив останній ковток кави й підвівся.

Софія простягнула йому паперовий пакет.

— Це вам.

Андрій здивовано подивився на неї.

— Я нічого більше не замовляв.

— Знаю.

Вона всміхнулася.

— Але дорога довга.

Він заглянув усередину.

Булочки з корицею.

Ще теплі.

— Софіє...

— Не сперечайтеся.

— Я й не збирався.

Уперше за цей ранок він по-справжньому усміхнувся.

— Дякую.

— Щасливої дороги.

— До зустрічі.

— До зустрічі.

Наступного дня Софія сама здивувалася собі.

О восьмій двадцять дев'ять вона автоматично подивилася на двері.

За хвилину — ще раз.

Потім усміхнулася.

— Ну звісно...

Він же поїхав.

— Хто? — почувся голос Марти.

Софія здригнулася.

— Ніхто.

— Ага.

Марта взяла капучино й уважно подивилася на подругу.

— Ти зараз дивишся на двері так, ніби чекаєш кур'єра з мільйоном.

— Просто звичка.

— Звичка?

— У цей час зазвичай приходить постійний гість.

Марта ледь усміхнулася.

— Звичайно.

Софія подивилася на неї.

— Не починай.

— Я мовчу.

— Ні.

— Добре, мовчу голосніше.

Софія розсміялася.

— Ти нестерпна.

— Саме тому ми дружимо.

Минуло три дні.

На четвертий дзенькнув знайомий дзвіночок.

Софія саме підписувала нову крейдову табличку з десертами.

— Доброго ранку.

Вона підняла голову.

І сама не помітила, як усміхнулася.

— Доброго ранку.

Андрій виглядав втомленим.

Але вже значно спокійнішим.

— Як усе минуло?

Він зняв рукавички.

— Краще, ніж очікував.

— Значить, вдалося все виправити?

— Вдалося.

— Це хороша новина.

Він кивнув.

— Так.

Софія поставила перед ним чашку.

— Ваш американо.

Андрій узяв її.

Потім трохи невпевнено сказав:

— До речі...

Вона підняла очі.

— Булочка була дуже смачною.

Софія всміхнулася.

— Я рада.

— Вона закінчилася ще до того, як я виїхав із міста.

— Значить, я правильно вгадала.

— З чим?

— Що ви забудете поснідати.

Він тихо засміявся.

— Можливо.

Запанувала коротка тиша.

Спокійна.

Зовсім не незручна.

— Дякую, Софіє.

— За що?

— Просто... дякую.

Вона не перепитувала.

Лише всміхнулася.

— Завжди будь ласка.

Андрій кивнув і пішов до свого звичного столика біля вікна.

Софія провела його поглядом.

Потім повернулася до кавомашини.

І лише за хвилину зрозуміла, що весь цей час усміхалася.

Мабуть, іноді людина стає частиною твого дня настільки непомітно, що ти помічаєш це тільки тоді, коли її кілька днів немає.