Розділ 29. При свічках

Робочий день затягнувся.

Андрій закрив ноутбук лише тоді, коли в офісі майже нікого не залишилося.

Він глянув на годинник.

Пізно.

За вікном уже давно стемніло, а сніг, який почався ще вдень, не припинявся.

Він накинув пальто, побажав охоронцеві гарного вечора й вийшов на вулицю.

Місто було незвично тихим.

Сніг приглушував звуки, і навіть автомобілі рухалися повільніше.

Проїжджаючи знайомою вулицею, Андрій машинально подивився праворуч.

«Кориця» ще світилася теплим жовтим світлом.

Він уже проїхав кілька метрів.

Потім, сам не знаючи чому, зменшив швидкість.

Кинув погляд у дзеркало.

Усміхнувся сам до себе.

І звернув на парковку.

Над дверима тихо дзенькнув дзвіночок.

Софія саме складала чисті чашки на полицю.

Побачивши Андрія, вона здивовано всміхнулася.

— Добрий вечір.

— Добрий.

— Ви сьогодні вирішили остаточно зламати свій графік?

Він зняв пальто.

— Вирішив перевірити, чи ви існуєте після дев'ятої ранку.

Софія розсміялася.

— І які висновки?

— Поки що позитивні.

— Це приємно чути.

Вона підійшла до кавомашини.

— Американо?

— Як завжди.

— Як завжди.

Вона натиснула кнопку…

І в ту ж мить усе навколо згасло.

Клац.

Темрява.

На секунду запанувала абсолютна тиша.

— От і все… — тихо сказала Софія.

— Це часто трапляється?

— Цієї зими — вже не дивує.

Вона спокійно відкрила шухляду під стійкою й дістала кілька свічок.

За хвилину в кав'ярні знову з'явилося світло.

Тепле.

Живе.

Полум'я відбивалося у вікнах, і «Кориця» стала ще затишнішою.

Андрій мовчки спостерігав.

— Ви були готові.

Софія запалила останню свічку.

— У власній кав'ярні завжди треба бути готовою до всього.

Він кивнув.

— Схоже, я починаю це розуміти.

Вона усміхнулася.

— З кавою, щоправда, проблема.

— Без світла?

— Кавомашина не працює.

Вона на мить замислилася.

— Але… якщо не боїтеся експериментів…

Андрій уважно подивився на неї.

— Продовжуйте.

— Я можу зробити вам фільтр-каву.

Він трохи здивувався.

— Ви рекомендуєте?

— Дуже.

— Тоді довірюся вам.

Софія дістала ручну лійку, паперовий фільтр і невеликий чайник.

— Я думав, фільтр — це просто інший спосіб заварити каву.

— Так і є.

— Але?

— Але її не можна поспішати.

Вона змочила паперовий фільтр гарячою водою, насипала свіжомелену каву й повільно почала проливати воду тонким струменем.

У кав'ярні було так тихо, що було чути лише, як крапля за краплею наповнюється скляний сервер.

Андрій не відводив погляду.

— Ніколи не бачив цього так близько.

— Більшість гостей теж.

— Чому?

— Бо вранці всі кудись поспішають.

А ввечері…

Вона знизала плечима.

— Ввечері вже можна дозволити собі нікуди не поспішати.

Через кілька хвилин вона поставила чашку перед ним.

— Ну?

Він зробив перший ковток.

Потім ще один.

Не сказав нічого.

Софія схрестила руки.

— Це настільки погано?

Він похитав головою.

— Ні.

— То чому мовчите?

— Думаю.

— Над чим?

— Чому я стільки років пив американо.

Вона засміялася.

— Це найкращий комплімент, який можна зробити баристі.

Він усміхнувся.

— Запам'ятаю.

За вікном усе ще падав сніг.

Полум'я свічок тихо коливалося від легкого протягу.

Здавалося, час трохи сповільнився.

Раптом світло повернулося.

Лампи спалахнули так несподівано, що обоє мимоволі примружилися.

Софія подивилася вгору.

— Шкода.

— Чого?

— При свічках було якось… затишніше.

Андрій озирнувся навколо.

Потім перевів погляд на чашку.

— Мабуть.

Він допив останній ковток і підвівся.

Одягнув пальто.

— Думаю, тепер мені доведеться іноді приходити ввечері.

Софія ледь усміхнулася.

— Через атмосферу?

Він узяв ключі від машини.

— Через фільтр-каву.

Вона похитала головою.

— Не повірю.

— І правильно.

На мить між ними запанувала тиша.

Легка.

Зовсім не незручна.

Гарного вечора, Софіє.

— І вам, Андрію.

Двері тихо зачинилися.

За вікном падав сніг.