Розділ 28.Перший сніг

Зима прийшла раптово.

Ще вчора місто було сірим і мокрим від дощу, а сьогодні зранку Софія відкрила двері «Кориці» й побачила сніг.

Вона завжди любила такі моменти.

Коли місто ставало трохи тихішим.

Коли люди поспішали швидше сховатися від холоду, а в кав'ярнях ставало більше тепла.

Софія поставила на стійку невелику вазу з гілочками ялини й поправила гірлянду біля вікна.

Нічого надзвичайного.

Просто кілька деталей.

Але саме з них складалася атмосфера.

— Ти вже почала готуватися до зими? — запитала Марта, заходячи до кав'ярні.

Вона струсила сніг із волосся і зняла пальто.

— Ти навіть не уявляєш, як я чекала, коли можна буде поставити ці гірлянди.

Софія усміхнулася.

— Уявляю.

— Ні, не уявляєш. Ти просто спокійно робиш вигляд, що це нормально.

Марта оглянула зал.

— Тут завжди так, ніби хтось зараз має зайти з чашкою кави й залишитися на весь вечір.

— Можливо, саме цього я й хотіла.

— От бачиш.

Ти навіть не помічаєш, як створюєш такі місця.

Софія лише посміхнулася.

Вона ніколи не думала про це так.

Для неї «Кориця» була просто місцем, де людям мало бути добре.

О восьмій тридцять двері відчинилися.

Софія навіть не піднімала голову.

Вона вже знала.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, Андрію.

Він струсив кілька сніжинок із плечей пальта.

— Сніг.

— Так, — усміхнулася Софія. — Нарешті.

Андрій подивився у вікно.

— Не люблю, коли через нього дороги стають складнішими.

Софія засміялася.

— А я думала, ви скажете щось про красу зимового міста.

Він подивився на неї.

— Ні.

Вона не стримала усмішки.

— Принаймні чесно.

— Завжди.

Це прозвучало так просто, що Софія знову усміхнулася.

— Як завжди?

Він кивнув.

— Як завжди.

Поки вона готувала каву, він ще раз оглянув зал.

Його погляд зупинився на маленьких змінах.

Гірлянди.

Свічки.

Ялинкові гілочки біля вікна.

— Ви все це самі?

Софія повернулася до нього.

— Так.

— Гарно.

Одне слово.

Без зайвих пояснень.

Але Софія знала, що для Андрія це вже багато.

— Дякую.

Вона поставила чашку перед ним.

— Прошу.

Цього дня Андрій не поспішав іти.

Він сидів біля вікна трохи довше, ніж зазвичай.

Дивився на людей, які проходили повз.

На сніг за вікном.

На тепле світло в залі.

І думав, що, можливо, саме тому йому подобалося приходити сюди.

Не тільки через каву.

Хоча кава була хорошою.

Просто тут було спокійно.

Без зайвих розмов.

Без необхідності щось пояснювати.

Коли ввечері Софія зачиняла «Корицю», сніг усе ще падав.

Вона накинула пальто й на мить затрималася біля дверей.

За день тут було багато людей.

Хтось поспішав.

Хтось сміявся.

Хтось ховався від холоду з гарячою чашкою в руках.

Звичайний зимовий день.

Але чомусь саме такі дні вона любила найбільше.

Тихі.

Теплі.

Справжні.

Софія вимкнула світло й вийшла на вулицю.

Місто було вкрите снігом, а попереду чекав ще один зимовий ранок.