Розділ 27. На своїх місцях

Понеділковий ранок почався тихо.

За вікном місто тільки набирало свій звичний темп.

У «Кориці» пахло свіжою випічкою й кавою.

Софія поставила останню чашку на полицю й поглянула на годинник.

8:18.

— Доброго ранку! — усміхнулася Аня, заходячи до зали з підносом булочок.

— Доброго.

— Я сьогодні принесла нові серветки. Дивіться, які гарні.

Вона розклала їх на столиках.

Софія підійшла ближче.

Світло-бежеві, із тонкою гілочкою лаванди в кутку.

— Красиві.

— Правда?

— Дуже.

Аня задоволено усміхнулася.

— Я подумала, що вони сюди пасуватимуть.

— Пасують.

Софія ще раз окинула поглядом зал.

Усе було готове.

Як завжди.

Перші гості вже заходили один за одним.

Хтось поспішав на роботу.

Хтось брав каву із собою.

Хтось сідав біля вікна й відкривав ноутбук.

Життя йшло своїм звичним ходом.

Софія працювала майже машинально.

Привіталася.

Приготувала лате.

Побажала гарного дня.

Посміхнулася дитині, яка прийшла з татом по гарячий шоколад.

Поглянула на годинник.

8:27.

Вона сама не зрозуміла, навіщо це зробила.

Просто поглянула.

За кілька хвилин над дверима дзенькнув дзвіночок.

Софія автоматично підняла очі.

Незнайомий чоловік.

Вона ледь помітно видихнула.

І одразу ж подумки насварила себе.

«Ти серйозно?»

Вона повернулася до кавомашини.

Через хвилину двері відчинилися знову.

Тихий дзвін дзвіночка.

— Доброго ранку.

Цей голос вона впізнала ще до того, як підняла голову.

Андрій.

Софія усміхнулася.

Так само, як усміхалася щоранку.

Але цього разу сама відчула, що усмішка з'явилася трохи швидше.

— Доброго ранку.

— Як ваші вихідні?

Запитання прозвучало просто.

Невимушено.

Софія навіть трохи здивувалася.

Раніше вони майже ніколи не говорили про щось, окрім кави.

— Добре, — відповіла вона. — Вдалося трохи відпочити.

— Це добре.

На мить запала тиша.

— Як завжди? — запитала вона.

Андрій кивнув.

— Як завжди.

Вона почала готувати американо.

У кавомашині тихо зашуміла вода.

Андрій, як завжди, став біля стійки, чекаючи замовлення.

— До речі, — сказала Софія, не відводячи погляду від чашки. — Я вже почала хвилюватися.

Вона сказала це легко, майже жартома.

Але щойно слова злетіли з вуст, сама здивувалася.

Андрій теж.

Він підняв на неї очі.

— Справді?

Софія ледь усміхнулася.

— Ви ж кілька днів не заходили.

А я звикла, що о пів на дев'яту хтось обов'язково замовляє американо без цукру.

Андрій тихо засміявся.

— Приємно знати, що мене запам'ятали не лише через каву.

— Ні, — усміхнулася Софія. — Через пунктуальність.

Вона поставила чашку перед ним.

— Прошу.

— Дякую.

Він узяв каву, але не поспішав іти.

— Гарного дня, Софіє.

Вона на секунду завмерла.

Він майже ніколи не звертався до неї на ім'я.

— І вам... гарного дня, Андрію.

Він ледь кивнув і попрямував до свого звичного столика біля вікна.

Софія ще кілька секунд дивилася йому вслід.

— Це і є той постійний клієнт? — тихо запитала Аня, підійшовши до стійки.

Софія перевела на неї погляд.

— Так.

— Приємний.

— Дуже.

— І здається, він сьогодні усміхався більше, ніж минулого разу.

Софія зробила вигляд, що не почула.

Але краєчки її губ самі піднялися в усмішці.

Ранок знову став таким, яким вона його пам'ятала.

І чомусь це здавалося правильним.