Розділ 26 Те, чого не планував

Андрій не звик думати про людей після зустрічі з ними.

Не тому, що йому було байдуже.

Просто так було легше.

Він завжди тримав певну дистанцію.

Поговорити.

Посміхнутися, якщо потрібно.

Попрощатися.

І повернутися до своїх справ.

Так було спокійніше.

Але останні кілька днів він кілька разів ловив себе на дивному відчутті.

Він згадував Софію.

Не якісь великі розмови.

Не щось особливе.

Навпаки — дрібниці.

Те, як вона завжди уважно слухала людей.

Як запам'ятовувала, хто яку каву любить.

Як могла щиро подякувати людині за те, що вона просто зайшла.

Як у ній не було тієї награності, яку він так часто бачив в інших.

Софія не намагалася здаватися кращою.

Вона просто була собою.

І, мабуть, саме це його дивувало найбільше.

Того дня він опинився в іншому кінці міста.

Зустріч затягнулася довше, ніж планувалося, і між справами він вирішив швидко взяти каву.

Невелика кав'ярня на розі виглядала затишною.

Він зайшов усередину, зробив замовлення й сів біля вікна.

Кава була хорошою.

Навіть дуже.

Але після першого ковтка він несподівано подумав про «Корицю».

Про ранковий дзвінок дверей.

Про запах свіжої випічки.

Про м'яке світло у вікнах.

Про Софію, яка завжди зустрічала його спокійною усмішкою.

І раптом зрозумів, що справа була зовсім не в каві.

Раніше для нього це була просто чашка напою на початку дня.

Швидко випити.

Продовжити справи.

А тепер він почав помічати інше.

Атмосферу.

Настрій.

Відчуття.

Він поставив чашку на стіл і тихо видихнув.

Дивно.

Йому ніколи не здавалося важливим, де саме він бере каву.

Увечері Андрій повернувся додому.

Квартира зустріла його звичною тишею.

Колись він дуже любив цю тишу.

Вона не вимагала нічого.

Не ставила питань.

Не чекала пояснень.

Але цього вечора він чомусь довше стояв біля вікна.

Перед очима знову з'явився суботній вечір.

Софія в молочній сукні.

Її сміх.

Її легкість.

Вона зовсім не була схожа на ту дівчину, яку він бачив щоранку за стійкою кав'ярні.

І саме це його зачепило.

Він знав її мало.

Дуже мало.

Не знав, яку музику вона слухає.

Не знав, куди вона любить їздити.

Не знав, про що вона думає, коли залишається сама.

Але чомусь йому хотілося дізнатися.

Андрій одразу відкинув цю думку.

Він не любив ускладнювати прості речі.

Софія була просто людиною, яку він зустрів у своєму щоденному житті.

Просто знайомою.

Просто власницею кав'ярні.

Він повторив це подумки.

Але чомусь сам у це не повірив.

Наступного ранку він знову проїжджав знайомою вулицею.

Попереду була «Кориця».

Його рука майже автоматично повернула кермо.

Він міг заїхати.

Як завжди.

Взяти американо.

Почати день.

Але на секунду зупинився.

Не тому, що не хотів її бачити.

Навпаки.

Просто не хотів визнавати, що почав чекати цих ранків.

Андрій не любив речей, які не міг пояснити.

Тому поїхав далі.

Можливо, завтра.

Але вперше за довгий час він не думав про те, що буде завтра.

Він думав про людину, яку побачить.