Розділ 25. Звичний ранок

Понеділок почався як завжди.

Запах свіжозмеленої кави.

Тихий звук кавомашини.

М'яке світло, яке пробивалося крізь великі вікна «Кориці».

Софія завжди любила ці перші хвилини ранку.

Коли місто ще тільки прокидалося, а в її кав'ярні було спокійно.

Аня розкладала випічку на вітрині, уважно поправляючи кожну тарілку.

— Ти знаєш, що ти зараз робиш? — запитала Софія.

Аня озирнулася.

— Що?

— Розставляєш круасани так, ніби вони зараз підуть на важливу зустріч.

Дівчина засміялася.

— А хіба вони не важливі?

Софія усміхнулася.

— Мабуть, ти права.

Вона взяла чашку кави й на секунду зупинилася біля стійки.

Дивно.

Нічого не змінилося.

Ті ж ранкові звуки.

Ті ж люди, які поспішали на роботу.

Той самий день.

Але чомусь сьогодні вона кілька разів дивилася на двері.

Спочатку вона навіть не звернула на це уваги.

Просто звичка.

Деякі гості приходять у певний час.

Деякі речі стають частиною ранку непомітно.

8:25.

Софія протерла стійку.

8:30.

Дзвіночок над дверима тихо дзенькнув.

Вона автоматично підняла очі.

Але це був не Андрій.

Зайшов молодий хлопець із навушниками й замовив капучино.

— Дякую, — сказала Софія.

Вона навіть не одразу зрозуміла, чому відчула легке розчарування.

І одразу насварила себе за цю думку.

«Що за дурниці?»

Андрій був просто постійним клієнтом.

Люди іноді змінюють свої звички.

Це нормально.

Ближче до обіду Софія вже майже забула про це.

Майже.

— Ти сьогодні якась задумана, — сказала Аня.

— Ні.

— Так.

Софія усміхнулася.

— Ти тепер ще й людей читаєш?

— Ні. Просто вираз обличчя у вас дуже красномовний.

— І що він говорить?

Аня замислилася.

— Що ви про щось думаєте.

Софія похитала головою.

— Можливо, ти забагато фантазуєш.

— Можливо.

Але я все одно думаю, що права.

Софія нічого не відповіла.

Вона лише подивилася у вікно.

За ним люди поспішали у своїх справах.

Хтось сміявся.

Хтось говорив телефоном.

Хтось ішов, тримаючи чашку кави.

Звичайний день.

Увечері, коли Софія вже зачиняла кав'ярню, вона згадала вчорашній вечір.

Марту.

Її сміх.

Розмови ні про що.

І раптом — Андрія.

Вона сама здивувалася цій думці.

Бо насправді між ними нічого не було.

Він просто приходив за кавою.

Вони просто кілька разів розмовляли.

Але чомусь тепер вона знала про нього трохи більше.

Що він не любить зайвих слів.

Що він уважний до деталей.

Що за спокоєм ховається щось більше.

Софія усміхнулася сама до себе.

— Треба менше думати, — тихо сказала вона.

І вимкнула світло.

Не знаючи, що десь у цей самий момент інша людина теж ловить себе на схожій думці.