Розділ 24. Кілька хвилин

Вечір повільно минав.

Софія з Мартою вже давно закінчили вечерю, але не поспішали йти.

Вони сиділи біля вікна, спостерігаючи за вогнями міста, і говорили про все й ні про що.

Саме за це Софія любила такі вечори.

Ніхто нікуди не поспішав.

Не потрібно було щось вирішувати чи планувати.

Просто бути.

— Знаєш, що я б зробила, якби завтра могла прокинутися в будь-якому місці світу? — раптом запитала Марта.

Софія усміхнулася.

— Мені навіть цікаво, наскільки спонтанною буде твоя відповідь.

— Я б відкрила карту, закрила очі й ткнула пальцем.

— Марто...

— Що?

— Ти б реально так зробила.

— Звичайно.

Вона задумалася.

— Ну, можливо, перед цим я б перевірила, чи там безпечно, чи є нормальний готель і де найкраща їжа.

Софія засміялася.

— Ось бачиш. Навіть твоя спонтанність має план.

— Я називаю це організованою спонтанністю.

— Це дуже в твоєму стилі.

Марта зробила ковток вина.

— А ти?

Софія на кілька секунд задумалася.

— Я б поїхала до моря.

— Просто море?

— Просто море.

Маленький будиночок.

Тераса.

Кава зранку.

Книга.

І нікуди не поспішати.

Марта усміхнулася.

— Ось тому ти — це ти.

— Що це означає?

— Ти навіть мрієш спокійно.

Софія засміялася.

— А ти навіть відпочиваєш активно.

— Хтось же має змушувати тебе виходити з дому.

— Це правда.

Вони подивилися одна на одну й усміхнулися.

Стільки років дружби — і вони досі залишалися різними.

Марта завжди бігла вперед.

Нові знайомства.

Нові місця.

Нові пригоди.

Вона могла прокинутися вранці й написати: "Збирайся, ми їдемо".

І Софія спочатку обурювалася.

А потім майже завжди була їй вдячна.

— Знаєш, що мені в тобі подобається? — сказала Марта.

— Що?

— Ти завжди думаєш, перш ніж щось зробити.

— А тобі це подобається?

— Так.

Бо якби ми обидві були такими, як я, ми б уже, напевно, жили десь у фургоні біля океану й не знали, який сьогодні день.

Софія засміялася.

— Це було б дуже схоже на тебе.

— А якби ми обидві були такими, як ти, ми б досі вибирали правильний колір стін у тому фургоні.

Софія не втрималася від сміху.

— Можливо.

— Точно.

Вони ще довго сиділи, згадуючи якісь дрібниці з університету.

Про те, як Марта могла запізнитися на пару, але все одно встигала знайти собі нових друзів.

Як Софія завжди мала із собою запасні ручки, зарядку й план на випадок будь-якої ситуації.

— Ти знаєш, що смішно? — сказала Марта.

— Що?

— Університет закінчили ми обидві, але ти так і залишилася людиною з планом.

— А ти людиною без плану.

— Неправда.

— Невже?

— У мене є план.

— Який?

Марта усміхнулася.

— Щоб життя було цікаве.

Софія похитала головою, але усміхнулася.

Саме за це вона її й любила.

За кілька столиків від них Андрій і Максим уже збиралися йти.

Максим одягнув піджак.

— Давно ми так не сиділи.

— Так.

— Треба повторити.

Андрій кивнув.

— Можливо.

Максим усміхнувся.

— Твоє улюблене слово.

Андрій лише похитав головою.

Вони рушили до виходу.

Перед дверима Андрій на секунду зупинився.

Його погляд знову знайшов Софію.

Вона саме сміялася.

Не тією ввічливою усмішкою, яку він бачив у кав'ярні.

А справжньою.

Легкою.

Він міг підійти.

Просто привітатися.

Але не став.

Вона була зі своєю подругою.

Вона відпочивала.

І чомусь йому здалося неправильним втручатися.

— Ти йдеш? — запитав Максим.

— Так.

Андрій востаннє подивився у її бік і вийшов із ресторану.

Через кілька хвилин Софія з Мартою теж вийшли на вулицю.

— Ну що? — запитала Марта. — Вечір врятовано?

Софія поправила піджак.

— Так.

— Навіть без моїх геніальних ідей?

— Особливо завдяки їм.

Марта задоволено усміхнулася.

— Я знала.

Вони сіли в машину й поїхали.

А Софія навіть не здогадувалася, що весь цей час у кількох метрах від неї був чоловік, якого вона звикла бачити лише за ранковою кавою.

І який сьогодні вперше побачив її справжню.