Розділ 23. Дівочий вечір

За кілька хвилин на столі з'явилися закуски й келихи з вином.

Марта підняла свій.

— За те, що я все-таки змогла витягнути тебе з дому.

Софія усміхнулася й легко торкнулася келихом її келиха.

— Зізнаюся, шансів відмовитися в мене майже не було.

— Бо я знаю тебе занадто давно.

— Це правда.

Вони зробили по ковтку.

Навколо лунав приглушений гул розмов, тихо грала музика, а за великими панорамними вікнами повільно опускався літній вечір.

— До речі, — сказала Марта, — я так і не розповіла тобі, чим закінчилося моє побачення минулої суботи.

Софія ледь усміхнулася.

— Судячи з твого обличчя, нічим хорошим.

— О, ні. Воно було незабутнім.

— Починай.

Марта зручно вмостилася на кріслі.

— Познайомили мене з одним хлопцем. Симпатичний, ввічливий, гарно вдягнений. Думаю: ну, нарешті нормальний.

— Уже цікаво.

— Сідаємо за столик. І перші двадцять хвилин він розповідає мені...

Вона зробила драматичну паузу.

— Про свої аналізи.

Софія здивовано підняла брови.

— Які аналізи?

— Медичні.

Який холестерин.

Які вітаміни.

Який лікар що сказав.

Софія вже почала сміятися.

— Ти вигадуєш.

— Хотіла б.

Потім він дістає телефон.

Я думаю: зараз покаже фото з моря чи собаки.

А він відкриває результати обстеження.

— Ні...

— Так!

І абсолютно серйозно питає: "Як думаєш, цей показник уже критичний?"

Софія прикрила обличчя долонею.

— Марто, бідна ти людина...

— Це ще не кінець.

Вона ледь стримувала сміх.

— Підходить офіціант. І починається...

"Мені без помідорів. Без перцю. Без цибулі. Без молочного. Без глютену. Без кави. Без чаю."

— І що ж він замовив? — крізь сміх запитала Софія.

— Гарячу воду.

Запала секунда тиші.

Потім вони одночасно розсміялися.

Щиро.

Голосно.

Так, що навіть люди за сусідніми столиками усміхнулися.

За кілька столиків від них Андрій мимоволі перевів погляд у їхній бік.

Він ще ніколи не бачив Софію такою.

Її очі світилися.

Вона сміялася так щиро, що сама не могла заспокоїтися.

І він несподівано подумав, що цей сміх їй дуже пасує.

— Найсмішніше було потім, — продовжила Марта, коли вони нарешті трохи заспокоїлися.

— Не кажи, що було друге побачення.

— Було.

Софія округлила очі.

— Ти серйозно?

— Мені стало цікаво, чим він мене здивує ще.

— І?

— Він приніс список продуктів, які, на його думку, не повинні їсти люди після тридцяти.

Софія безсило засміялася.

— Благаю... І що ти зробила?

— Замовила великий шматок шоколадного торта.

— Просто при ньому?

— Демонстративно.

— Марто!

— А що? Треба було одразу показати, що наші життєві цінності не збігаються.

Софія витирала сльози від сміху.

— Я іноді думаю, що твоє життя — це окремий серіал.

— Зате не нудно.

Вона підморгнула.

— Пам'ятаєш університет? Ти завжди казала, що я магніт для дивних історій.

— І за десять років нічого не змінилося.

— Абсолютно нічого.

Вони знову засміялися.

— До речі, — сказала Марта, — наступного разу побачення обиратимеш мені ти.

Софія зробила вигляд, що замислилася.

— Домовилися. Але з однією умовою.

— Якою?

— Якщо він на першому побаченні дістане результати аналізів, я маю право втекти першою.

Марта голосно розсміялася.

— Домовилися.

Їхній сміх знову розчинився серед тихої музики ресторану.

І Андрій, сам того не помічаючи, усміхнувся слідом.