Розділ 22. Незнайома Софія

Андрій завмер.

Лише на мить.

Спочатку він навіть не зрозумів, чому погляд сам собою зупинився біля входу.

До ресторану зайшли дві дівчини. Вони про щось жваво розмовляли, сміялися, а адміністратор уже проводжав їх до столика біля вікна.

І лише коли одна з них повернула голову, Андрій упізнав її.

Софія.

Вона була в легкій молочній сукні, поверх якої недбало накинула світлий піджак. Розпущене волосся м'якими хвилями спадало на плечі, а кілька пасом раз у раз вибивалися вперед, коли вона сміялася.

Він звик бачити її зовсім іншою.

За кавомашиною.

У фартусі кольору кориці.

Із зібраним волоссям.

З тією спокійною усмішкою, якою вона зустрічала кожного гостя.

А зараз...

Зараз вона була просто молодою жінкою, яка прийшла провести вечір із подругою.

Вона щось захоплено розповідала, жестикулюючи руками, а за мить обидві голосно розсміялися.

Андрій несподівано для себе усміхнувся.

— Андрію.

Він не почув.

— Андрію.

Максим легенько постукав пальцями по столу.

— Ти сьогодні десь далеко.

Андрій перевів погляд на друга.

— Пробач. Замислився.

Максим усміхнувся.

— Не схоже.

Він непомітно озирнувся навколо ресторану.

— Побачив когось знайомого?

Андрій на секунду замовк.

— Так.

— Покажеш?

Він ледь помітно кивнув у бік столика біля вікна.

Максим перевів погляд.

За кілька секунд повернувся до друга.

— Гарна.

Андрій нічого не відповів.

— Це вона?

— Хто?

— Власниця кав'ярні.

Та, у якій ти щоранку п'єш каву.

Андрій здивовано подивився на нього.

— Я тобі про неї розповідав?

Максим усміхнувся.

— Ти майже нічого не розповідаєш про людей.

Саме тому я й запам'ятав.

Андрій тихо видихнув.

— Так. Це Софія.

Максим ще раз глянув у той бік.

— Вона виглядає зовсім інакше.

— Так.

Андрій сам не знав, чому відповів саме так.

Він не міг сказати, що справа в сукні.

Чи в розпущеному волоссі.

Вона просто...

Була іншою.

Він уперше бачив її такою безтурботною.

У кав'ярні вона завжди була уважною до кожної дрібниці, стриманою, зібраною.

А зараз сміялася так щиро, що мимоволі хотілося усміхнутися у відповідь.

— Не дивись так довго, — спокійно промовив Максим.

— Чому?

— Бо почнеш виглядати підозріло.

Андрій тихо засміявся.

— Не перебільшуй.

— Я серйозно.

Або підійди й привітайся, або перестань удавати, що тебе дуже цікавить картина за її спиною.

Андрій похитав головою.

— Нехай відпочиває.

Максим уважно подивився на нього.

— Це не схоже на тебе.

— У якому сенсі?

— Зазвичай ти взагалі нікого не помічаєш.

Андрій нічого не відповів.

Він лише ще раз перевів погляд на Софію.

Саме в цю мить вона слухала якусь історію Марти й сміялася так щиро, що на щоках з'явилися маленькі ямочки.

І він несподівано зрозумів, що за всі ті ранки в «Кориці» жодного разу не бачив її такою.

Вона навіть не здогадувалася, що за кілька столиків від неї сидить чоловік, який уже кілька хвилин не може відвести від неї погляду.

І, мабуть, це було навіть на краще.